Вчора я зустріла свою колишню колежанку, з якою не бачились майже двадцять років. Я її ледве впізнала, правильніше, це вона мене зразу впізнала, зупинила й назвала по імені й по батькові, як колись на роботі. Я ж якийсь час збентежено придивлялася, намагаючись згадати, звідки я ж знаю це таке знайоме й привітне обличчя. Вона не дала мені часу почуватися ніяково й незручно:
– Людмило Антонівно, ми працювали разом у «Сонечку».
– Надійко, це ти, тобто Надіє Павлівно, це ви? Яка ж красуня!
– Таке скажете, – зашарілася вона, – жінка як жінка, вже не худеньке дівча, на жаль. А ви зовсім не змінилися, така ж струнка і вродлива.
– Дякую, але чому про себе ти кажеш «на жаль», якщо такою кралею стала, що очей відвести неможливо? – я щиро здивувалася і запропонувала: А давай на «ти», як колись, розповідай, де ти та як ти.
Полилася розповідь Надії про роботу, про родину. Вона тепер – інспектор із дошкільного виховання у відділі освіти сусіднього району, кохана дружина й щаслива мама доньки та сина, словом, успішна пані.
А мені згадалося, якою несміливою дівчинкою після педагогічного коледжу прийшла вона на роботу в наш дитсадок, як її неприязно зустріли в колективі, мовляв, така худесенька, як дитина, з тихим голосочком. Як вона дасть собі ради зі старшою групою, де більшість хлопчиків, ще тих бешкетників, та ще й з непростих родин, та ще й із претензіями до всіх і вся? Тож до неї і на прогулянку, і на заняття ходили по черзі то завідувачка, то методистка, прискіпувалися до кожного слова, до конспекту, навіть до її зовнішньоо вигляду, мовляв, не досягла поставленої мети, не закріпила знання, не була вимогливою, забагато хвалила, задовга фізкультхвилинка, на прогулянку вийшла на високих підборах.
Коли дівчину довели до сліз, ми з подругою почали заступатися за неї, і з того часу та парочка наших начальниць навіть почала хвалити Надію Павлівну на педрадах, але то було про людське око, обидві просто змінили тактику, аби вижити Надю з колективу. Згодом ми зрозуміли причину.
Донька нашої методистки закінчувала педагогічний факультет університету і, за словами її мами, планувала залишитися працювати на кафедрі. Але, очевидно, щось пішло не так, і випускниця забажала попрацювати спочатку під крилом мами, але вакансія була тільки на час декретної відпустки нашої співробітниці. Я випадково почула, як наша методистка бідкалася в кабінеті медсестри, що не притримала місце для дочки.
От якби Надя, ця дівчина з села, що винаймає квартиру, та ще й вчиться заочно, та погодилася помінятися місцями, тобто піти на місце декрету виховательки, і підшукати собі роботу поближче додому, але ж хто б на таке погодився.
Надійці ще навіть і не натякали на плани методистки щодо намірів помінятися місцями з її дочкою, і вона, окрилена похвалами, з подвійною силою взялася за роботу. Як творча особистість Надія Павлівна писала віршовані сценарії до різних свят, готувала костюми, писала доповіді на семінари, оформляла різні кутки, розмальовувала вікна до новорічного свята. Її дописи з’явилися в районому часописі, на сайтах і сторінках в соціальних мережах. Але наших керівничок це більше дратувало, ніж тішило, особливо те, як прив’язалися до неї вихованці та полюбили їхні впливові батьки, що раніше також зверхньо та з недовірою міряли поглядами юну виховательку.
Коли Сніжана, донька нашої методистки, приїхала влаштовуватися на роботу, Надійці запропонували помінятися з нею місцями, але вона відмовилася, мовляв, прийнята на постійне місце, пропрацювала вже майже два роки, через півроку отримаю диплом про вищу освіту, а в селі нема дитсадка, і в школі – вільної вакансії для мене.
– Вищу освіту, Надіє Павлівно, вам ще треба здобути, а в Сніжани Андріївни вона вже є, – завідувачка зробила наголос на словах «уже є», так що закон на нашому боці.
Сніжана перевищувала невисоку Надійку в зрості, в розквітлій дівочій красі: її пишне золотисте волосся хвилями спадало на плечі, з уст не сходила білозуба усмішка і дзвінкий голос милував слух. На її тлі Надя була така непримітна зі своєю постійною зачіскою «кінський хвіст», тихеньким голосом і несміливими рухами.
В роботі Сніжана також була на висоті, ще й мама суттєво допомагала. Щоправда, хоч і які гарні заняття і виховні заходи, але все з методичок, з чужих розробок. Бо таких творчих здібностей до віршування, співу й малювання, як у Надійки, в дівчини не було. Але ж вона мусила бути кращою, щоб там не було, хвалити мали тільки Сніжану Андріївну, а всі досягнення Надії Павлівни не тільки не помічати, але й привласнювати.
Наприклад, Надя роздрукує слова власного сценарію для кожної дитини, щоб з батьками до свята вивчили, а методистка потихеньку попросить у батьків дати скопіювати, позбирає докупи ті матеріали в портфоліо доньки і хвалиться ними колегам на семінарах.
Хоч Надя не була амбітна й марнославна, але помітивши це плагіаторство, образилася не на жарт і виказала методистці все прямо в очі. Та зразу до голови профкому та завідувачки, мовляв, її образили й звинуватили.
Завідувачка, відчувши, що колектив може стати на бік Надії Павлівни, зателефонувала до виховательки, що перебувала у відпустці по догляду за дитиною, щоб та хоч на кілька днів вийшла на роботу. Це дало б можливість законно звільнити Надю. Та до цього не дійшло. Не бажаючи нікого підставляти і накликати гнів на голови колег з боку керівничок, дівчина написала заяву на звільнення. Нам вона не залишила жодних контактів, тому ми й не уявляли, як склалася її доля
Якийсь час Надія була без роботи, згодом зустріла гарного хлопця, вийшла заміж, і подружжя переїхало в інший район. Там Наді пощастило зразу ж влаштуватися на роботу, де її по-справжньому оцінили. І вона, сама того не бажаючи, почала швидко підійматися по кар’єрній драбині: від методистки до завідувачки дошкільним закладом, а згодом – до інспекторки райвідділу освіти.
Як жаль, що зустрілися ми в останній день курсів в Інституті післядипломної практики, і не встигли досхочу наговоритися. Зате обмінялися номерами телефонів, щоб бути на зв’язку.
Ми тепло попрощалися, і в моїй уяві ще довго витав образ цієї щирої, добродушної жінки. Не так усе райдужно склалося в Сніжани, а все через ті «мінусики», що назбирала в карму.
