Дарця зайшла до стайні і важко опустилася на поріг. З дірки в дошках на неї дивилося замурзане рило пацюка Василя. Їй так сильно захотілося плакати, але просто не мала на це часу. Встала і пішла викиду вати гній, поки Василь остаточно не перетворився на чудовисько.
Коли вийшла на вулицю, то від утоми вже не могла думати.
А думати було про що: поки вона отак крутиться та тяжко працює, її чоловік до любки заглядає на сусідню вулицю.
І хоч подруги на сто відсотків казали правду, але вона вірити не хотіла, обізвала їх брехухами та пішла геть. А потім таки прослідкувала за Петром і побачила, як з Настуньчиної хати вибігли діти, а двері щільно зачинилися на клямку.
А Дарцю ніби хто брилою придавив, не могла ні ворухнутися, ні дихнути. Отакої…
Ледве прилізла додому та почала поратися біля господарки, бо ж зараз прийде Петро та їсти проситиме, тож треба всюди встигнути.
Чоловік й виду не подав, що він вже десь частувався.
– Втомлений, страшне,- каже, – Потреш мені отут біля шиї, бо аж ворухнути руками не можу?
Дарина почала розтирати чоловікові шию та плечі і дивувалася собі, що таки розтирає з усім старанням на яке здатна.
Чоловік пішов спати, а вона ще крутилася біля дітей та шикала аби не шуміли, бо тато вже спить.
Вийшла на вулицю, щоб хоч якось остудити лице і думки.
У неї двоє дітей, кілька городів, поле під пшеницю, корова та пацюк Василь, кілька десятків курей. Ще вона встигає прибирати в місцевій амбулаторії і має надію на пенсію.
Скільки ж їй років до тієї пенсії? Дарина почала рахувати і перераховувати і не могла зрозуміти, чом їй лишень тридцять шість, коли по своїх відчуттях у неї всі вісімдесят?
Пригадувала як виглядає її суперниця Настуня. Точно молодша від неї, але чи гарніша? Вона б не сказала…
Вже й холодно їй на вулиці, а до Петра не хоче йти лягати, а між дітьми й не поміститься, вже такі лабаті, що ногами можуть і з ліжка зсунути.
А які колись були маленькі та ніжні, не могла натішитися, що має таких чудових та гарних діток. Та й чоловіком любувалася, серце тріпотіло, що він йде з роботи та відкриває хвіртку їхнього двору.
Що ж тепер робити?
Змовчати і зробити вигляд, що нічого не сталося? Це все проковтнути і чекати, поки між любками пробіжить чорна кішка? А якщо не пробіжить – тоді що?
Чи вигнати його з хати, а самій газдувати? Але ж тут в кожному куті треба чоловічих рук – чи дошку до кучі прибити, чи сіна накосити… А вона просто не уявляє свого життя поза цим домом.
«Якось буде», – вирішила та закоцюбла прийшла до хати.
Лягла до Петра і одразу зігрілася.
Минали дні і тижні, вона старанно розтирала чоловікові плечі, коли він приходив до неї від Насті, годувала його та вкладалася сама спати, попередньо пробувши на вулиці не одну годину, поки холод не приведе її під теплу ковдру.
Однієї такої місячної і зоряної ночі вона гуляла пішла за село, добре, що їхня хата стояла майже на краю. Вирішила, що давно не купалася в таку літню днину, а парило сьогодні добре. Вода була дуже теплою, єдине, що заважало вийти з води – це якийсь чоловік, який теж прийшов купатися.
– Вода тепла?, – спитав голос, в якому вона впізнала чоловіка Насті.
– Тепла, аж виходити не хочеться, – відказала.
– Думав, ти не виходиш, щоб тебе комарі не згризли, – засміявся той.
– І це також,- так само засміялася Дарина.
Додому вони йшли поволі щось говорячи та сміючись. Дарина знову подумала про свій вік, бо отак не гуляла з хлопцем ще в юності, а зараз вона так і почувалася, на всі вісімнадцять.
– Вийдеш завтра, – його питання тільки підтвердило, що у неї заспівала не лише душа, але й тіло.
– Звичайно…
Фото Ярослава Романюка.
