Ми з чоловіком одружилися, коли кохали один одного, хоч тепер і складно в це повірити, бо у нас скоріше дружні почуття. Не знаю, що хотіти, але мені п’ятдесят, а йому п’ятдесят три, він вже більше любить очима, як мені здавалося, але ця жінка запевняла, що ні.
Що ж… І це переживемо.
У нас двоє дітей вже дорослих і є онук, в домі затишок і взаєморозуміння, а тут ось таке.
– Олег каже, що ви його не любите вже давно і живете лише через звичку. Невже ви не хочете аби ваш чоловік був щасливим?, – не вгавала жінка.
– Любонько, я тобі вкотре повторюю – він може мати таких як ти десятки, але він завжди вернеться до свого дому, а його дім, то там, де живу я.
Вона й далі нічого не розуміла.
Як їй пояснити, що ми обоє працювали на наш власний дім, і не просто працювали за кордоном, а майстри робили. Ні, Олег був переконаний, що якщо хочеш зробити добре, то треба це робити самому. Ми обоє засипали траншеї, обоє малювали стіни, обоє стелили ламінат і клали плитку.
Він робив, а я допомагала і кожен куточок у нашій хаті, то діло наших рук.
Наші діти лопотіли ніжками по цьому подвір’ї і для них Олег зробив гойдалку, щоб можна було їх на вулиці заколисувати, тепер це наше улюблене місце, ми п’ємо тут каву і милуємося на наш сад, який ми разом посадили.
Я ніколи не дозволю аби тут жив хтось чужий, цього ніколи не буде і так само Олег знає, хто в цьому домі господиня. Він може забезпечити цій жінці оренду квартири, адже він звичайний роботяга, а не якийсь олігарх.
– Тепер розумієш, чому його крісло за обіднім столом йому потрібніше ніж ти і твоя дитина?
– Ніколи в таке не повірю.
– Твоя справа, – відказала спокійно я, – але більше до мене з такими питаннями не приходь.
Вона пішла, а я тоді сказала Олегові, що його питання поза домом він має вирішувати поза домом. Він мене дуже перепрошував і казав, що з усім розбереться.
Звичайно, що я була сумна і вирішила поділитися з подругою тим, що сталося, а вона й каже:
– Невже ти геть не хвилюєшся? Як ти можеш бути така спокійна, коли твій чоловік отак бігає на ліво? Та я б як дізналася, що мій таке робить!..
– То що ти б зробила? Поділила квартиру і пішла жити до матері, щоб та тобі ввесь час говорила, що твоє життя вже скінчилося і ти нікому більше не потрібна? Далі буде тобі сватати якихось підстаркуватих чоловіків, які будуть дивно пахнути чи то лавандою чи то вишнівкою. А ти будеш їм готувати гарні столи, а потім буркотіти, що ще кілька таких сватань і ти не будеш мати за що хліба купити, а мати твоя казатиме: «Нічого, зате у нього пенсія велика».
Отак з подругою «порадилася», не розуміє вона мене та й на що я надіялася…
Олег погуляє і завжди вернеться туди, де його чекає його улюблене місце за столом, його улюблений бік на ліжку, його улюблене крісло на ганку, його улюблена альтанка, яку він робив своїми руками. А кохання – воно проходить через пів року, вже й не розумієш, що то було. А от любов – вона набагато довша і вона зі мною, і біля мене.
А ще я маю більший аргумент, мабуть основний, на якому базується моя певність – ми засвідчили юридично, що в разі чого, за мною лишається хата і половина іншого, набутого у шлюбі майна…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
