Хоч з дому йди світ заочі, бо ж таке зчинили, що втриматись неможливо. Бачте, я повинна була у них запитати перш ніж спадком своїм розпоряджатись. Ага! прямо побігла! Та й до чого тут донька і чоловік? Я вчинила справедливо і вважаю. що кожен би так зробив на моєму місці.

Скажу так, що немає гіршого для родини, як невдалий шлюб когось рідного і дорогого. У мене із братом така халепа.

Як оженився він замолоду на тій Ліді, то спокою не мала ні мама моя, ні я. Бо ж де ж буде та душевна рівновага, якщо бачиш таке його життя нестерпне.

Лідія норовлива пані, вся собі на умі. Нашу родину вона геть не сприймала, ми для неї були чужими, навіть Віталику не дозволяла знатись із нами, той потав мусив приїздити.

Але то ще можна було терпіти і винести, а от те, що Лідії усього і завжди мало було, то вже нестерпно. Віталик працює вдень важко, а вона носом верне – мало грошей. Той, бідося, піде і в ніч працювати, так знову ж не так, адже мусить і вдома бути, аби жінці допомагати і гроші приносити.

Ми що подаруємо, так вона або поверне, бо не сподобалось, або з таким обличчям прийме, ніби ото ми із хліва шмату яку притягли. На свекруху Лідія ніколи “мамо” не сказала. Та що там, вона і на ім’я по-батькові не сподобилась.

А коли діти у них з’явились то Лідія і геть берегу пустилась. Все краще повинні були мати племінники мої. Відправила Віталія на заробітки хоч здоров’я у нього було слабким.

Так, ми із мамою усім чим могли брату допомагали. Ну а як ти не допоможеш, як він прийде і плаче, бо жінка там щось собі вигадала дороге у дім придбати, а він мусить десь ті гроші намалювати? Мама зі своєї зарплатні, я зі своєї, то так і скидались на що потрібно.

Однак, я через оту Лідію і в мене у сім’ї не було спокою. Чоловік мій був завжди проти того, аби я Віталію допомагала. Ай! Ну про що там говорити, чи пояснювати, як для нього одна була відмовка: “Захотів би, давно покинув. Що то за чоловік, що не може із дружиною справитись і біжить до мами жалітись?”. Ну де йому зрозуміти, як важко брату моєму? Та й як він дітей залишить?

От так мій братик усе життя і прожив спокою не маючи. Думали ми, що на старість йому хоч добре буде, але де там із такою жінкою? Син у нього за кордоном осів, а от донька заміж вийшла і коло них проживає.

Так тепер Лідія йому проходу не давала, бо ж потрібно було донці квартиру брати. Мусив мій брат на неї якось у свої 55 заробити. Ну а як?

Та так же вона в’їлась, так йому душу вимотала, що вам і не передати. Щодня Віталик тільки і чув, що знайомі квартиру дітям узяли, а той не спроможний дитину свою забезпечити нічим.

Скажіть, ну як можна спокійно от так жити і слухати? Я аж вхлипалась, так за нього переймалась, бо то не життя, погодьтесь.

Спасіння прийшло раптово – не стало бабусі нашої. Лишилась після бабуні квартира старенька у центрі. Дві кімнати, кухня, вбиральня. Нічого особливого. Бабця квартиру на нас, онуків своїх заповіла.

Ну то що я не людина зовсім? Совісті у мене не має, чи як? Сказала, що відмовлюсь від своєї частки на користь брата. Хай уже його донька там живе із сім’єю, аби лиш Лідія заспокоїлась.

І що ви думаєте: тепер у моєму домі буря. Чоловік і донька повстали проти мене і мого рішення. Хоч додому не вертай, бо у обох одна мова – квартира бабусі.

Донька хлипає, бо мріялось їй, чомусь, що ми бабусину квартиру продамо і вона нарешті зможе взяти собі квартиру на виплату. Вони ж із чоловіком біля нас живуть уже який рік, а вона, як виявилось, свою хату мріє мати.

З чоловіком і говорити не можу, бо той як чує слово Віталій, так критично мислити уже не може.

А я стою на своєму. У нас і тихо і мирно і спокійно. А от у брата життя немає. То що, хіба я йому не найрідніша людина? Хто ж як не я допоможе у цьому світі?

Ну от скажіть, хіба я не права?

Ви б братику у такій ситуції не допомогли?

Головна картинка ілюстративна.