fbpx
Без категорії
Хочеш жити – рий глибше і довше. Мимоволі згадую своє розмірене офісне життя. Ще 4 місяці тому, я сидів у зручному кріслі, а як треба їздив машиною на зйомки чи літав літаком

Виїхали в поле пізно ввечері.

Команда окопатися і підготувати позиції для мінометів.

У кожного своя лопата.

Спершу встановили міномети, навели на цілі, розпакували снаряди і почали копати.

Верхній шар ґрунту піддався легко. Згодом зораний чорнозем закінчився. Далі суха тверда земля.

Поруч побратим бідкається, що лопата дуже незручна. Помінялись. Тепер у мене коротке руків’я. Стаю на коліно і вгризаюсь в кожен сантиметр. Шар за шаром.

Час від часу лягаю на повний зріст в яму, щоб виміряти глибину. Ноги зігнуті в колінах, ліве плече на поверхні. Лажа!

Хочеш жити – рий глибше і довше. Мимоволі згадую своє розмірене офісне життя. Ще 4 місяці тому, я сидів у зручному кріслі, а як треба їздив машиною на зйомки чи літав літаком. Інколи грим, костюмчик і все таке.

Ловлю себе на думці, що це все якийсь сюр, але розумію, що назад дороги нема.

Копаю…

Гострим штиком перерубую коріння. Сил все менше і менше. Не спали добу, їли ще позавчора. Закінчилась вода. Oбeзводнення.

Знову лягаю приміряти розміри ями, – цього разу добре. Весь корпус нижче поверхні землі, ноги рівно.
Перевернувся навзнак. Дивлюсь на небо.

Там незвідана кількість зірок. Думаю, як там вони? Ті, що на небі, і ті, що на землі. Рідні, кохана, близькі. Я зараз між усіма.

Ні там, ні тут. Між світами.

Мій окоп ззовні виглядає як мoгила. Дірка в землі для тiла. Два метри завдовжки і пів в ширину. Позиції до бою готові.

Світає…

Мушу вставати. Перебігаємо в посадку.

Там менш помітні.

Закуpили…

В горлі пересохло. Язик ніби порепався як земля в посуху. Згадав, як покійний дідусь Петро розповідав, що під час ІІ Світової війни солдатами потерпали від спраги. Як бачили посеред дороги замулену калюжу, то пили з неї. Малим не повірив. Але зараз би напився хоч такої.

Сонце сходить раптово. Обпалює степ, заглядає в кожну щілину і тривожно повідомляє про початок нового дня. От-от почнеться штурм.

Oрки засіли за півтора кілометри від нас. Наше завдання щільним і влучним вогнем прикрити піхоту.

Хлопці йдуть обережним кроком, кожен тримає свій сектор. Все як в кіно. Працює поодинока арта.

Я, тим часом, шукаю ознаки роси на листках дерев. Їх немає. Раптом хтось тихо гукає. В сусідньої роти цілий бутель води!

Ми жадібно один за одним ковтаємо рідину і то так, що частина тече по бороді і холодними краплями заливається під одяг.

Тiло рефлекторно стискається, а потім навпаки розслабляється. Здається організм готовий вбирати вологу навіть шкірою.

Як же ж смачно!

Трохи оговтались і посунули вперед. Вже потім дізнався, що воду набрали з сусіднього болотяного озерця, де квакають жаби і літають снаряди.

Так, це не калюжа, але… я знову глянув на небо, там посміхнувся дідусь.

Тепер ми одне одного розуміємо.

Переможемо!

Мирослав Откович

Фото: ілюстративне.

07/29/2022

You cannot copy content of this page