fbpx
Історії з життя
Хочу попросити пробачення у своєї свекрухи, хоч і запізно

Я вирішила написати публічно, може хтось з молодих побачить та уникне тих помилок, які допустила я і зможуть все змінити, бо я вже не маю перед ким каятися.

Мою свекруху звали Марія і вона була просто золотою людиною, неймовірно працьовитою, а найголовніше –самовідданою своїм синам та родині.

Вона ніколи не відмовила в допомозі чи пораді, в доброму слові чи підтримці.

Спочатку між нами все було добре, бо ми жили окремо і вона рідко приїжджала. Але все змінилося відколи у нас з’явилася донечка Любочка.

Це була перша онучка моєї мами Марії і вона душі в ній не чула, по сто раз приїжджала до нас і не з порожніми руками – такі сумки таскала, що я підняти не могла.

Але я не виявляла вдячності. Для мене ці подарунки з села були обтяжливі, бо в морозилку не вміщалися, а треба було те все їсти, а я слідкувала за вагою, бо хотіла прийти в норму після.

Коли вона стояла по пів дня біля плити аби наварити їсти на тиждень і тим самим дати мені час відпочити – я злилася, бо я на кухні ґаздиня. А готувала вона так смачно, що просто неможливо було не переїстися. Її плавлений домашній сир я згадую до цих пір.

Коли вона не спускала мою донечку з рук – я ревнувала і говорила чоловікові:

– Знову вона її на руки привчає, а потім поїде, а мені руки будуть обриватися…

Я ревнувала, що донечка більше сміється до неї, ніж до мене. Мені здавалися небилицями її сюсюкання до дитини, а які колискові вона співала, не те, що я.

Мені не подобалися її подарунки дитині, бо вони були то неякісні, то їй не пасували, то ще щось. Мені хотілося самій купувати і визначати як має виглядати моя малеча.

Якось я заставила її віднести дуже гарну ковдрочку для дитини в магазин, бо мені не сподобався матеріал. Вона принесла на обмін плед, який я теж висміяла. Але вона мені й слова не сказала – просто мовчки поставила і все.

Боже, їй вистачало терпіння і щось робити по дому і бавитися з Любочкою, все докладно розказувати і повторювати дитині нескінченну кількість разів.

Коли ми приїздили в гості, то це було свято живота – всього багато і смачного, і ситного. Хоча й тут я знаходила привід для невдоволення – бо я поправлюся, а дитина ще не може стільки всього їсти, то нащо так наварювати.

Не перерахувати дрібниць, нікчемних зачіпок, які мені видавалися якоюсь горою проблем. Я не розумію чому це так було – чи гормони, чи якесь суперництво.

Мами Марії не стало раптово і ось тут я зрозуміла, скільки зусиль їй коштувало приїхати до нас, потішитися онучкою і при тому, бачачи моє кисле обличчя, не погордувати, а їхати знову і знову.

Те усвідомлення, що ти вже не маєш в кого попросити пробачення за свою гординю – воно дуже гнітить. І дрібні непорозуміння не варті й крихти тої вселенської любові, яку відчуває мама до своєї дитини, навіть нерідної.

Я читаю тут багато дописів жінок. Які скаржаться на своїх свекрух і бачу себе, що я була б такою ж упередженою, доки мама б жила.

Зараз я розумію, що мама хоче своїй дитині лише найкращого і якщо є якісь претензії до невістки, то не для того аби розлучити з сином. Але для того аби вона задумалася над своїм ставленням і не відштовхнула чоловіка.

Ми приводимо на світ дітей аби вони жили краще, ніж ми. Хіба ви хочете своїй дитині гіршого? Ні. Тому подумайте, що цієї людини не буде – чи стане вам легше? Чи будете ви щасливішою? Чи буде ваша сім’я – міцнішою?

Якщо ви засумнівалися, то будьте поблажливіші до своєї другої мами, бо часу на цій землі нам відміряно дуже мало, а на каяття є ціла вічність.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page