Дощ барабанить по шибках, малюючи химерні візерунки на склі. Я ставлю чашку з чаєм на підвіконня і дивлюся на мокру вулицю.

П’ять років минуло відтоді, як я підписала документи про розлучення. Тоді здавалося, що світ розвалився. Але після п’яти років заробітків у Польщі, де я працювала на будівництві й у теплицях, я зрозуміла: це було не падіння, а звільнення.

Кожна зароблена гривня наближала мене до мрії — власної квартири.

— Оленко, ти де? — лунає мамин голос із передпокою.

— На кухні! — відгукуюся я.

Мама заходить, скидає плащ і, як завжди, вішає його на спинку стільця, хоч у передпокої є вішалка.

— Як справи? Знову втомилася? — питає вона, розкладаючи продукти з сумки.

— Нормально. Робота є робота, її треба робити, — відповідаю я, помішуючи чай. Після повернення я влаштувалася на склад. Заробітки за кордоном дали мені головний капітал, але жити на щось я мала б

— Зарплата скоро? Треба ремонт робити. Можеш більше в дім вкладати, зрештою, ти гарно заробляєш і з заробітків гроші привезла, — мама посміхається, але в її голосі чути знайомий владний тон.

Я киваю, але всередині все стискається. Мама завжди була такою: вимогливою, наполегливою, знала, як краще для всіх.

— Я працюю, заробляю. Зараз шукаю дім, — спокійно пояснюю я.

— Ти що, з глузду з’їхала? Навіщо витрачати гроші? Тут тобі добре, і мені допомога! — мама складає руки.

Я зітхаю і беруся мити чашку. Розмова йде не так, як я сподівалася.

— Мам, мені 32. Хочу свого простору, — тихо кажу я.

— Свого простору! — передражнює вона. — Сучасна молодь, тільки про себе думає! А про матір хто подбає?

— Я тебе не покидаю. Просто хочу жити окремо.

— І скільки ти готова викидати на цю забаганку? — мама примружується.

— Все, що заробила за ці роки, — відповідаю я.

Вона присвистує.

— Такі суми? За якусь комірчину? Краще віддай ці гроші мені, я ремонт зроблю, твою кімнату оновлю!

— Мам, річ не в ремонті, — я намагаюся залишатися спокійною.

— А в чому тоді? Я тобі заважаю? Погано готую? Не так прибираю? — її голос стає гучнішим.

— Ти не заважаєш. Я просто хочу бути самостійною.

Вона важко зітхає і сідає за стіл.

— Оленко, ти після розлучення сама не своя. Ще не оговталася. Яка самостійність? Ти одна не впораєшся.

— Мам, я п’ять років працювала за кордоном. Я впораюся, — твердо кажу я.

— Впораєшся! А хто тобі їсти готуватиме? Хто прання робитиме? Ти ж тепер знову на роботі від ранку до ночі!

Я мовчу. Мама вміє будь-яку розмову перетворити на лекцію про мою неспроможність.

— Гаразд, я ще подумаю, — кажу я, щоб завершити тему.

Але думати немає про що. У моєму телефоні, захованому в папці «Робота», є банківський додаток. Мама не розбирається в технологіях, тож я щотижня перевіряю баланс. 40 000 євро — результат моїх заробітків. Ще трохи — і я зможу жити окремо у власному домі.

Через кілька днів мама помічає зміни. Раніше я нервувала, коли вона просила грошей на продукти чи комунальні послуги. Тепер я спокійно віддаю потрібну суму.

— Оленко, ти не економиш на собі? — питає вона за вечерею, ріжучи хліб.

— Що ти маєш на увазі? — я насторожуюся.

— Раніше ти кожну копійку рахувала. А тепер так легко гроші даєш, — вона пильно дивиться на мене.

— Заробітки дали змогу трохи розслабитися, — відповідаю я, намагаючись звучати невимушено.

— Скільки ти там заробляла? — вона не відводить погляду.

— Достатньо, — кажу я, уникаючи конкретики.

Мама замислюється, але її очі залишаються підозрілими.

— І що ти будеш робити із цими грошима?

— Звичайні витрати. Одяг, косметика, іноді в кафе буду ходити.

— В кафе? З ким? — вона нахиляється ближче.

— З друзями. Іноді з колегами, — я знизаю плечима.

Вона киває, але її погляд залишається недовірливим.

Наступного дня мама починає стежити. Перевіряє продукти в холодильнику, підраховує, скільки я витрачаю. Цифри не сходяться.

— Оленко, покажи чеки, — просить вона одного вечора.

— Які чеки? — я відриваюся від телефону.

— За продукти. Хочу знати, де дешевше купувати.

Я приношу кілька чеків. Мама уважно їх вивчає.

— Дивно, — бурмоче вона.

— Що дивно? — я відчуваю, як напружуються плечі.

— Та нічого. Просто цікаво, — вона відводить погляд.

Через тиждень ситуація повторюється. Вона просить показати банківські сповіщення.

— Навіщо тобі? — я міцніше стискаю телефон.

— Хочу знати, скільки ти насправді заробляєш. Не справедливо виходить, якщо ти насправді заробляєш більше ніж віддаєш на наш спільний побут, — каже вона, схрестивши руки.

— Я й так віддаю достатньо, — відповідаю я, відчуваючи, як розмова повернула геть не в те русло.

— Достатньо? А хто вирішує, що достатньо? Ти тут живеш, усім користуєшся: комуналкою, інтернетом, телевізором! — її голос стає гучнішим.

— Я плачу свою частку! — я намагаюся тримати себе в руках.

— Свою частку! А прибирання? А готування? Я тобі прислуга? — мама підводиться зі стільця.

Після того, як я знайшла будинок, в якому я могла б побудувати своє майбутнє, я відчула, що ось він — той момент, коли мої мрії стають реальністю.

Довгий час я накопичувала гроші, відмовлялася від задоволень, тримала кожну копійку. Усе було зібрано заради того, щоб одного дня почати нове життя, створити свій простір. Це був мій шанс, і я не могла його втратити.

Будинок був у тихому районі, далеко від міської метушні. Просторий двір, сад, невелика веранда. Це було саме те, про що я мріяла.

Я вже уявляла, як буду сидіти на своїй терасі з чашкою чаю, як вирощуватиму квіти в саду, як змінюватиму кожен куточок, вносячи частинку себе в це місце. Це був мій простір, моя територія.

Я вирішила внести завдаток, і це було для мене важливо. Мама знала про мої плани, але не могла зрозуміти, чому я так хочу йти.

Вона завжди була для мене підтримкою, але в той момент, коли я сказала їй, що хочу купити власний будинок, її реакція була абсолютно несподіваною.

— Оленко, ти що, з глузду з’їхала? — її голос був різким. — У тебе є я! Ти хочеш залишити мене саму в такому віці?

Я не могла зрозуміти її. Я пояснювала, що це не було просто бажанням мати дах над головою. Це був мій шанс відчути себе незалежною, знайти місце для душі, яке ніхто не може забрати.

— Мамо, ти не одна! Ти завжди будеш для мене важливою. Але я повинна вирішити свої проблеми сама. Це не означає, що я тебе залишаю, — я намагалася знайти слова, щоб заспокоїти її.

Але мама не хотіла слухати. Вона почала переживати, що я знову залишу її на самоті. У її словах була гіркота, і мені стало важко.

Вона намагалася показати мені, що я не повинна витрачати гроші на власний дім. Її аргумент був простий: краще відремонтувати нашу квартиру і жити разом.

— У нас є все, Оленко. Ти не повинна так витрачати гроші на нерухомість. Можеш просто залишитися тут, ми зробимо ремонт, і все буде добре, — казала вона, намагаючись переконати мене.

Але я знала, що це не вирішення моїх проблем. Я не могла знову залишити свої бажання на другому плані. Цей будинок був для мене не просто інвестицією, це був крок до нової реальності. Я хотіла мати можливість дихати, мати свою власну територію, де я могла б створити щось нове.

У душі я відчувала розкол. Моя мрія, моя надія на краще життя стикалися з її страхом втратити мене. Я стояла перед вибором: чи залишитися з мамою, виконуючи її бажання, чи зробити те, що мені дійсно важливо, і придбати власний дім.

Моя рука потяглася до телефону, я набрала номер агента, який допомагав мені знайти цей будинок. Я вже готова була зробити останній крок. Ось він — мій шанс. Але в цей момент мій телефон задзвонив. Це була мама.

— Оленко, я тебе прошу, не поспішай з цими рішеннями. Я не хочу залишатися самотньою. Ти можеш подумати ще раз? Можливо, це не найкраще рішення. Я знову потрапила до стаціонару. У мене здоров’я погіршилося, і мені дуже важко бути самій.

Я почувалася розбитою. Як я могла залишити її, коли вона так потребує підтримки? Як я могла залишити все, заради чого я так довго боролася? Але в той же час мама, якій нині так погано.

От як мені бути, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.