Хотіла би я Вірі поспівчувати, але геть інша у мене картина перед очима

Може й мою родину так збоку видно та все отак на поверхні, а я того не бачу та в бога питаю, чого ж моя така доля? Хоча ж говорять, що здалеку все видно краще, а цю родину мені видно й здалеку і зблизька і тому я не дуже й Вірі співчуваю, коли вона питає мене, чого ж то в її житті все так пішло.

А Віра жінка така роботяща і працює і за себе, і за чоловіка, і за доньку, і за зятя та й за онуків теж.

Прийде до мене, покладе свої руки на коліна і каже:

– Хоч пару хвилин відпочину.

– Що ж ти, Віро, так собою трудиш? Нема кому тобі помогти? Та ж донька коло тебе, зятя маєш, а ти сама такі верітки з сіном на плечах носиш.

– Ой, та їм скажи, то вже ворон на хату не сяде. Я вже краще сама і в спокої все пороблю.

Хотіла би я Вірі поспівчувати, але геть інша у мене картина перед очима.

Виходимо ми усі на город: я, мама моя, діти, у нас рух і сміх. Спочатку копаємо наввипередки, мій син попереду, а ми всі позаду, а далі регочемо, аж падаємо: він одну ямку копає і іншу накриває землею.

– Ах ти ж хитруне, – кажемо, а він робить вигляд, що нічого не розуміє.

– Вже з хлопцями на футбол хочеш, – остаточно розкриває його карти донька.

Звичайно, де ж без утоми, але як разом, то якось і легше.

А от по сусідству тільки в полі Вірина свекруха. Навіть не розгинається, копає сама, бо Віра з нею не говорить і де з’являється свекруха, там її нема. Свекруха біля хати копає, а Віра далеко в полі і тільки син приходить мішки повозити.

І от ми дивимося, а Віра з донькою біля хати сидять, видно, вже все поробили, але свекрусі не йдуть помагати.

Ганна в одній хаті живе, а вони в іншій. Ганна свою живність годує, а Віра свою. Навіть, їдять окремо.

Хоча Ганна й пишається онучкою, що й гарна і вчиться на «відмінно», і може б хотіла вже тепер ласки, хоч я певна, що й вона Вірі не змовчувала в молодші роки. Але до самого кінця так було, що Ганна біля нас і садила, і збирала, а Віра собі окремо.

Чи помагала Вірі її донька я не знаю, бо ми на полі нічого поруч з нею не мали.

Коли Ганни не стало, то вже Вірина донька Мар’яна була на порі і скоро й заміж вийшла. Тоді Віра з чоловіком перейшла жити в ту хату, де доживала самотою Ганна.

Вірин чоловік побачив, що на зятя нема великої надії, а дітей вже двоє і поїхав на заробітки, тому вся робота по господарці лягла на руки Віри.

Вона й косити вміє, сама скидає копиці, сама носить. Жаліє доньку, каже, що діти її втомлюють. А зять і собі не спішить помагати і так полегеньку вони собі живуть у Віри на її праці.

І Віра не розуміє, чому вона за всіх робить, бо зараз вже й онуки дорослі, по вісімнадцять років мають, але все у них має робити бабуся, від приготування їжі, до робіт по дому та господарці.

Так і хочеться Мар’яні сказати, що як не будеш берегти матір, то дуже скоро станеш на її стежку, але не думаю, що вона це зрозуміє. Віра ж на цій стежці так нічого й не зрозуміла, раз так дозволяє з собою чинити. Хіба не так?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page