Так, вона така, вона ж капкан не ставить, тому з совістю все гаразд. Коли погляд впав на холодильник, всередині зашкрябали пазурі совісті. На білосніжних дверях чітко виднілися відбитки пальців, десятки чи й сотні відбитків. Христя сильно зажмурила очі, але це був не міраж. «Тільки не зараз, тільки не зараз» – вмовляла себе, але механізм запустився.
Далі виявилося, що раковина завалена посудом зранку. Плита руділа плямами чи то від макаронів, чи компоту. Підлога була усіяна крихтами, а в кутках склубилися пил з волоссям. Вікна замацані дитячими долонями і написами, на дивані гори непосортованого одягу, праска припала пилом. Іграшки, її косметика, книжки і зошити були мальовничо розкидані по всіх доступних поверхнях.
Христя знала. Що в домі безлад, але намагалася його не бачити. Є та й є. завтра прибере або післязавтра. Бо ж ідеально прибрана квартира – то марно потрачені щасливі хвилини. Ось як тепер. нема тобі цікавого серіалу, давай, гризи, сумління.
«Кухня – то твоє обличчя» – одразу виринає в голові мама. Таке собі у неї обличчя, занедбане. Сором. Сором залазить в глибини і піднімає наверх інші Христинині обличчя:
«Зошит – твоє обличчя» – це зі школи. Скільки було сліз за погано округлені букви, за нахил не в той бік, а, коли, з осоружна ручки ще й кляксу поставить – то хоч в школу не йди. Тепер у неї такий почерк, що може легко зійти за медика, але ніхто тим не париться, і мама з лінійкою над нею не стоїть. Далі школа подарувала і «книжка – твоє обличчя», коли сторінки треба було підклеювати папером і виводити вуса і роги. А «форма – то твоє обличчя»? Ці комірці, які треба було пришивати, фартушки, які рясніли чорнильними плямами?
В той час її «обличчям» були такі сірі і нудні речі, що не дуже й хотілося ототожнювати себе з брудно-зеленим зошитом чи коричневою формою. Але те все перенеслося на всі речі, які її оточували, бо вони її, а значить, вона їх вибрала, бо їх хотіла.
Чому ця убога квартира має бути Христиною, а вона нею? Вона її просто орендує. Як би вона не вимивала цю кухню, але не змиє цю брудну плитку, не викине цей коврик, стіни і шафки.
Чому вона, сорокарічна жінка, не може спокійно перекусити шматочком захованого тортика за цікавим кіно, з ароматним чаєм? Чому має вилізти в момент катарсису мамине обличчя і почуття вини такої сили, що вона вже миє посуд? Руки самі помили посуд і плиту, замели й протерли підлогу, і зрадливі дверцята холодильника.
Зробив діло – гуляй сміло, але докори сумління не навчилися підігрівати чай і повертати настрій. Як добре, що мама не нав’язала їй таких асоціацій про ванну.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
