В гості треба їздити туди, де тебе чекають. Коли ж тебе не чекають, навіть, в батьківському домі, то їхати туди й не варто.

– Не думав, що так буде, – гірко говорив Сергій дружині, – Я знав, що надіятися на краще треба, але сподіватися гіршого. Так і сталося. Думав хоч цього разу все буде по-іншому.

Христина мовчала. Вона давно перестала відчувати, що перебуває вдома в свекра. Здавалося б, що пройшло так мало часу, відколи з’явилася нова невістка, але ті зміни, які вона бачить просто разючі. Їм давно ніхто не радий.

Пам’ятає, як тільки одружилися, то в свекрухи для неї був рай. Вона метушилася, щоб їм було зручно, чисто і смачно. Виварювала і випікала смаколики, давала вдосталь спати і відпочивати. Це так відчувалося, так, ніби, тебе окутують теплою ковдрою, як маленьких дітей і заколихують. Так спокійно, так затишно і так приємно. Хотілося бути якнайдовше, але приїздили лиш на декілька тижнів в рік.

Коли свекрухи не стало, то свекор так само продовжував традицію, коли чекав на них з онуками. Запасався кілограмами цукерок, щодня купував морозиво і приносив смачні ягоди. Турбувався, щоб у них було молоко, сир, сметана. Щоб вони не відчували, що нема мами.

Коли молодший син оженився, то якихось різких змін не було, але вже між ними витала знервованість. Звичайно, добре жити далеко від батьків, бо ти завжди люба дитина. Але як в один момент перетворитися, по відчуттях, на нелюбих, при тому нічого не зробивши. Саме це й хвилювало Сергія.

Вони приїхали на вихідні, попередивши за тиждень і попали не в затишний світ «любих гостей», а в будень, коли ти просто заважаєш. Вони сиділи і дивилися по телевізору, як проходить звичне життя їхніх рідних. В смішному скетчі, коли чоловік сварить дружину і це по ланцюжку доходить до кота – то одне, але бачити це вживу – зовсім не смішно.

Батько щось бурчав, що треба робити по господарці, а то тільки він і він. Син пішов радитися до дружини чи робити чи ні. Та почала перечити, що не треба його слухати і ще встигнеться все зробити. Той пішов до батька і відмовив, той знову почав бурчати. Нарешті, син не витримує і йде таки робити роботу. На апогей цього приїздить Сергій і Христина. Вітаються і батько з молодшим сином розбігаються по своїх роботах, а вони лишаються в чужій хаті ні гістьми, ні господарями. Невістка з хати не висовується, їй байдуже, хто приїхав чи ні, бо у неї свої клопоти. Як нема чого їсти, то хай собі зварять.

Гості походили один поза другого, дещо зробили і поїхали.

– Я не думав, що тато просто нас кине. Я ж не так часто приїжджаю. Міг би просто побути кілька хвилин, поговорити.

– Вони просто отак живуть кожен день і не думають, що це не нормально, – відізвалася Христина.

– Як все змінилося.

– Давно.

– Більше не поїдемо, раз їм нас не треба, то чого їхати? Я купив м’ясо, думав посмажимо, сфотографуємося, посміємося, як колись.

– У них робота, як бачиш, господарка.

– Але ж я попередив, що буду.

Кожен з них занурився у спогади. Добре було колись.

– Та не все у них втрачено, – сказала Христина, – поки тета жива, то ще буде вчити, як гостей зустрічати.

– Це дійсно, добре, що вона є.

Тета Марія була тим генералом в спідниці, який вмів командувати, як правильно жити. Тільки завдяки їй ще зберігалися святкування в цій родині, бо вона пам’ятала про кожного. Мобілізовувала тих, хто хотів вітати і хулила тих, хто не хотів.

– Знаєш, Сергію, – Христина усміхнулася, – виходить, що приймати гостей – то велике мистецтво, а не просто наварити-напекти. Може, є люди, які вміють бути гостинними і такі, як наша нова невістка – стирають всяке бажання приїздити.

Вони засміялися. Вони ж не кинуть батька наодинці з такою людиною.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.