Зима того року видалася дивною: снігу майже не було, тільки сіра мряка, що застигала на склі десятикласників. Саме тоді в класі з’явилася новенька — Христина. Вона була зовсім невеликого зросту, через що здавалася молодшою за інших, але в очах читалася якась недитяча впертість. Поки дівчата в класі шепотілися в кутках, оцінюючи її недорогий, але охайний светр, Артем першим підійшов познайомитися.
— Ти звідки до нас? — запитав він, примостившись на край її парти.
— З району. Батька перевели по роботі, от і переїхали, — спокійно відповіла вона, не відриваючись від підручника з алгебри.
Артем тоді й сам не знав, чому його так потягнуло до цієї дівчини. Можливо, тому, що він теж не любив марних теревенів. Вони швидко здружилися на ґрунті підготовки до іспитів. Обоє марили цифрами, аналітикою та мріяли вступити на економічний факультет.
— Слухай, Христе, а ти реально думаєш, що ми на бюджет пройдемо? Конкурс же велетенський, — питав Артем, коли вони разом поверталися зі школи.
— Якщо будемо вчити, то пройдемо. Головне — не відволікатися на дурниці, — відказала впевнено вона.
І вони не відволікалися. Вступили, переїхали до обласного центру, оселилися в гуртожитку. Це були класичні студентські роки: одна пачка макаронів на двох, кава раз в місяць як винагорода та нескінченні розмови про майбутнє. Вони вже тоді вирішили, що працювати на когось — це не для них.
— От побачиш, Артеме, ми відкриємо щось своє. Невелике, але якісне, — казала Христина, перевіряючи звіти в ноутбуці. Вона вже на третьому курсі знайшла підробіток бухгалтером у приватника, а Артем крутив гайки на місцевому СТО вечорами.
На четвертому курсі вони зрозуміли, що ділити кімнату з галасливими сусідами більше немає сил. Винайняли крихітну однокімнатку на околиці, де зі зручностей був лише старий диван та газова плита. Весілля зіграли через рік після випуску — тихо, у звичайному кафе, запросивши лише батьків та пару друзів.
— Давай без цих лімузинів і суконь за тисячу доларів, — запропонувала Христина. — Нам краще ці гроші в товар вкласти.
— Як скажеш, — погодився Артем. — Тобі з цифрами завжди було простіше.
Ідея з автозапчастинами належала Артему, бо він знав кожен гвинтик у двигуні. Але реалізацію на себе взяла Христина.
Вони повернулися до свого містечка, де ніша була майже порожньою. Місцеві чоловіки за кожним сальником їздили в область за сто кілометрів.
Вони відкрили невеликий бокс: з одного боку магазин, з іншого — підйомник для ремонту. Робота закипіла. Артем пропадав під машинами, а Христина вела переговори з постачальниками.
— Артеме, я замовила партію німецьких підшипників. Вони дорожчі, але ходитимуть роками, — сказала вона одного вечора за вечерею.
— Навіщо? — Артем роздратовано відклав виделку. — Є китайські аналоги, виглядають так само, а коштують втричі дешевше. Нам зараз обіг потрібен, а не якість для вічності.
— Я не буду продати людям мотлох, який розсиплеться через місяць. Ми ім’я заробляємо, — твердо відповіла дружина.
— Ой, розповідай мені. Я чоловік, я бачу, що люди купують. Їм би аби дешевше.
— Ти бачиш тільки залізо, а я бачу перспективу. Постачання — моя зона відповідальності.
Такі суперечки виникали все частіше. Артем почав втомлюватися від того, що Христина завжди має власну думку. Йому хотілося бачити вдома лагідну дружину, яка б потакала його «чоловічому авторитету», а отримував бізнес-партнера.
Зміни прийшли звідки не чекали. Христина отримала звістку, що не стало бабусі по батьковій лінії, яка жила в Києві.
Оскільки батька вже давно не було, Христина стала прямим спадкоємцем частки у двокімнатній квартирі. Іншою власницею була її тітка, пані Наталя, сестра батька.
— Слухай, Артеме, тітка Наталя дзвонила. Каже, квартиру в столиці краще продати зараз, поки ціни нормальні. Вона собі хоче будиночок десь у тихішому місці купити, і мені моя частка не завадить.
— То це ж великі гроші, Христе! Може, другу майстерню відкриємо в сусідньому районі? — очі Артема загорілися.
— Побачимо. Я хочу спочатку про нормальне житло подумати. Ми стільки років по кутках мотаємося. Може, вже час про дітей подумати?
Артем знітився. Тема дітей стала для нього незручною.
— Та куди ті діти, — буркнув він. — Ще бізнес на ноги не встав остаточно. Давай почекаємо.
Квартиру продали швидко. Грошей Христині вистачило на те, щоб купити добротний будинок у їхньому містечку — з садом, великою кухнею та високим парканом. Ще й на нові меблі лишилося. Тітка Наталя теж продала своє житло і почала шукати варіанти ближче до племінниці, бо була самотньою і відчувала, що сили вже не ті.
Христина облаштовувала дім, чекаючи, що тепер чоловік заспокоїться і вони нарешті стануть справжньою сім’єю. Але Артем почав затримуватися.
— Клієнт важкий, треба постаратися, — кидав він у слухавку, коли Христина питала, чому він не прийшов на вечерю.
— Який клієнт о дев’ятій вечора, Артеме? Майстерня ж до шостої працює.
— Ну, ми на нейтральній території зустрічаємося. Каву п’ємо, умови обговорюємо. Не вигадуй зайвого.
Була неділя. Артем з самого ранку скаржився на мігрень. Він лежав у спальні з вимкненим світлом, а Христина приносила йому чай та холодні компреси.
— Може, лікаря викличемо? Ти зовсім блідий, — хвилювалася вона.
— Не треба нікого. Просто дай мені спокій, полежу — пройде, — відповів він.
Раптом у хвіртку наполегливо подзвонили. Христина, накинувши кофту, вийшла у двір. За парканом стояла молода дівчина у яскравому пальті, з величезною дорожньою сумкою на колесах. Її обличчя здалося Христині знайомим.
— Вам кого? — запитала Христина.
— Мені Артема. Він вдома? — дівчина впевнено перехопила ручку сумки.
Христина згадала. Років п’ять тому, коли вони ще жили в гуртожитку, до їхньої однокурсниці приїжджала молодша сестра. Здається, її звали Вікторія. Вона тоді ще хизувалася, що не збирається вчитися, а знайде собі когось із готовим бізнесом.
— Він нездужає, — сухо відповіла Христина. — Що ви хотіли? Ви по роботі?
— Можна сказати і так. Пустіть, мені треба з ним поговорити. Це особисте.
Артем, почувши голоси, вийшов на ґанок, тримаючись за голову. Коли він побачив гостю, його хвороблива блідість змінилася на землистий колір.
— Віко? Ти що тут робиш? — витиснув він із себе.
— Приїхала. Ти ж на повідомлення не відповідаєш, телефон вимикаєш. А мені куди діватися? У мене дитина буде, Артеме. Твоя дитина.
Христина відчула, як земля під ногами стала хиткою, але вголос не промовила ні слова. Вона просто відступила вбік, дозволяючи дівчині зайти.
— Артемчику, ну що ти мовчиш? — продовжувала Вікторія, проходячи повну повз Христину так, ніби тієї не існувало. —
Я бачу, будинок у вас гарний. Місця багато. Та й поповнення скоро буде, – вона щасливо розсміялася.
— Замовкни, — прошипів Артем, озираючись на дружину. — Ти хоч розумієш, що верзеш?
— А що тут такого? При розлученні все навпіл ділиться. Половина бізнесу, половина будинку. Нам вистачить. А вона нехай собі йде куди хоче.
Христина стояла і дивилася на чоловіка. Вона чекала, що він зараз скаже, що це жарт, помилка, що він виставить цю дівчину за двері. Але Артем мовчав, лише кусав губи.
— То в яку кімнату мені сумку ставити? — Вікторія вже почала розстібати пальто.
— Вийди на вулицю, — нарешті вимовив Артем. — На тобі гроші, зніми готель у центрі. Я приїду завтра, поговоримо.
— Не приїдеш, я ж тебе знаю! — верескнула дівчина. — Я нікуди не піду. У мене спина болить, мені лягти треба.
Артем виштовхнув її за двері, сунувши в руки кілька купюр. Коли він повернувся до кімнати, Христина вже витягла з шафи його велику спортивну сумку.
— Христе, послухай… це було випадково. Ну, один раз, коли ми на виставку в область їздили. Вона сама причепилася.
— Вона сказала, що ви листувалися. І що ти знав, що вона чекає дитину.
— Я не був упевнений! Може, вона бреше. Христе, ми ж стільки років разом. Школа, універ, бізнес…
— Речі в коридорі, Артеме. Йди.
— Куди я піду? Це і мій дім теж!
— Будинок куплений на гроші зі спадщини моєї бабусі. Він оформлений на мене. Збирайся.
Артем впав на диван і закрив обличчя руками.
— Мені погано, Христино. У мене тиск. Дай хоч таблетку.
— Таблетки на тумбочці. Пий і виходь.
Христина вийшла в іншу кімнату. Її не трусило, навпаки — всередині утворилася дивна, холодна порожнеча. Вона знайшла номер тієї самої однокурсниці через спільних знайомих, пояснила ситуацію. За п’ять хвилин у неї вже був номер Вікторії.
— Алло, Віко? Це Христина. Я зібрала речі Артема, вони під дверима. Можеш забирати його разом із торбами. Я подаю на розлучення.
— Ой, справді? — голос на тому кінці став медовим. — Дякую. Я зараз буду.
Через пів години під вікнами заскрипіли гальма старенького таксі. Христина спостерігала через фіранку, як Вікторія допомагає Артему витягувати сумки. Артем виглядав жалюгідно — з розпатланим волоссям і зеленим обличчям. Він щось намагався пояснити дівчині, але та лише вказувала на багажник.
Наступного дня Христина викликала майстра. Низенький, міцно збитий чоловік на ім’я Ігор приїхав зі своїм інструментом.
— Ключі загубили? — запитав він, розглядаючи замок.
— Можна і так сказати. Треба змінити всі і на хвіртці теж.
— Зробимо. Ви не хвилюйтеся, ці замки надійні, без рідного ключа ніхто не зайде.
Поки він працював, до будинку приїхала тітка Наталя з валізами.
— Ох, дитино, ну і справи, — зітхнула вона, сідаючи на кухні. — Як же він так зміг? Ви ж як одне ціле були.
— Виявилося, що ні, тьотю Наталко. Ви поки в мене поживіть, а там знайдемо вам будиночок поруч. Мені зараз самій якось не по собі в цих стінах.
Розлучення та поділ майна затягнулися на кілька місяців. Христина проявила неабияку холодність у розрахунках.
Артему залишилася майстерня та інструменти — те, що він вважав «своїм». Христина забрала магазин та залишки якісного товару.
— Тьотю, я не хочу більше цими залізяками займатися, — зізналася Христина одного вечора. — Продам залишки Артему, він якраз хотів розширятися. А сама відкрию щось для душі. Може, господарчі товари, декор, квіти. Те, що людям радість приносить.
— То візьми мої гроші, що з квартири лишилися, — запропонувала Наталя. — Мені багато не треба, я собі хатину знайшла маленьку, мені вистачить. А ти молода, тобі для діла треба.
— Тільки якщо ми оформимо це як партнерство. Я вас не підведу.
Минув рік. Христина відкрила «Дім і Сад». Справи йшли вгору, бо вона знала кожного постачальника і особисто перевіряла кожну партію шпалер чи садових інструментів. Тітка Наталя часто сиділа на касі, спілкуючись із відвідувачками про розсаду та рецепти закруток.
Артем же викупив у Христини магазин, влізши у великий кредит. Він вирішив, що тепер, коли йому ніхто не вказує, він розбагатіє вмить. Почав замовляти найдешевші запчастини, економити на всьому. Клієнти, які звикли до якості, швидко розчарувалися. Один раз зламалася деталь у рейсовому автобусі, інший — у місцевого фермера полетів двигун через неякісне мастило. По місту пішов недобрий поголос. Виручка впала, а відсотки за кредитом росли.
Якось увечері, коли Христина вже збиралася зачиняти свій магазин, до дверей підійшла жінка. Це була Вікторія. Вона виглядала втомленою, під очима залягли тіні, а на руках вона тримала дитя, що капризувало.
— Христино, почекай, — гукнула вона. — Не зачиняй.
— Ми вже не працюємо, — спокійно відповіла Христина, поправляючи шарф.
— Мені не квіти потрібні. Дай грошей. Хоч трохи.
— З якого дива? У тебе є чоловік, у нього свій бізнес.
— Який там бізнес! — Вікторія майже зірвалася на крик. — Майстерню за борги забирають, магазин опечатали. Артем два тижні тому зібрав речі і поїхав на заробітки кудись на південь, чи то на будову, чи то в ліс. Сказав, що пришле гроші, коли заробить, а мені дитину годувати нічим. Оренда за квартиру не плачена, господар погрожує виставити на вулицю. Ти ж багата, у тебе он який магазин. Це ж він з тобою його починав, ти йому винна.
Христина подивилася на них.
— Я йому нічого не винна, Віко. Ми поділили все порівну, навіть чесно. Те, що він не втримав свою справу — це його вибір.
— Ну допоможи, по-жіночому! Тобі що, шкода? Ти ж сама тут королевою ходиш, а ми в злиднях.
— У мене є вакансія прибиральниці на пів ставки. Зранку і ввечері. З дитиною може твоя сестра посидіти. Якщо хочеш працювати — приходь завтра о восьмій. А просто так грошей не буде.
Вікторія глянула на неї з такою ненавистю, що Христині на мить стало ніяково.
— Та пішла ти зі своєю роботою! — гаркнула вона, розвертаючи візок. — Сама махай шваброю. Знайдуться люди добріші за тебе.
Вона пішла геть, голосно стукаючи колесами візка по нерівному асфальту. Христина зітхнула, повернула ключ у замку і пішла до своєї машини. На стоянці її чекав Ігор — той самий майстер, який колись змінював їй замки. Він тепер часто заїжджав після своєї роботи, щоб разом випити кави або допомогти з чимось важким на складі.
— Все добре? — запитав він, помітивши її погляд услід жінці з візком.
— Так, просто минуле нагадало про себе. Поїхали? Тітка обіцяла сьогодні вареники з вишнею.
— Поїхали, — посміхнувся Ігор. — Тільки заскочимо на хвилину в одне місце, мені треба нові свердла забрати.
