fbpx
Без категорії
Христина усвідомлювала, що мусить зважитись на найважливіше рішення у своєму житті. Але як вона могла прийняти його, якщо не знала напевне, хто батько дитини?

Христина у свої двадцять років успішно вийшла заміж. Доньці Маринці було вже півтора року. Це нічого, що чоловік на десять років старший від неї, і заміж виходила на третьому місяці вaгiтності, будучи студенткою.

…Максим, нарешті, набрався сміливості, щоб освідчитися Тетяні. А що – йому тепер ніщо не заважає. Вчора він став дипломованим спеціалістом, усі шляхи перед ним відкриті.

— Тетяни немає, — стомлено відповів батько. — І не буде. Вона… передумала.

— Тобто… як? — не зрозумів Максим. — Передумала … іти до кав’ярні?

— Та ні, зовсім передумала.

Максим вийшов на вулицю і попрямував до кав’ярні. За столик заплачено, чого дарма гроші витрачати. Чи напитися з горя? Так не п’є ж він. Але колись треба й починати.

…Цієї п’ятниці Христина зазвичай відвезла Мариночку до мами. Чоловік подзвонив, що затримається на роботі, і вона домовилася зустрітися з подругою Іриною, побалакати.

Ось і кафе. Сьома година, як і домовлялися, а Ірина затримується. Дзвінок. По мобільному Ірина гучною скоромовкою вибачалася за зіпсований вечір – до неї несподівано приїхали батьки.

Ось тобі! А як хотілося провести час за чашечкою кави і дружньою розмовою! У нерішучості Христина переступила поріг кав’ярні, шукаючи вільний столик. Але за кожним сиділа або парочка, або ціла компанія. Єдиний столик у кутку займав якийсь парубок, та й той, судячи з розкішного букета троянд, напевне, на когось чекав.

— Вибачте, юначе, можна присісти за ваш столик? Просто немає вільних місць. Але якщо ви на когось чекаєте, я піду.

— Я вже нікого не чекаю. Можете сідати, мені однаково. Робіть, що вам заманеться. Сьогодні найгірший день в моєму житті. — Максим допив третій келих.

— Ви не дуже-то й ввічливі. Я ж не виплескую на вас свій поганий настрій. У мене теж зустріч зірвалася, то й що? До речі, мене звуть Христина. А вас?

— Чого причепилася? Замовляй, що хотіла, а всі питання залиш при собі. Мене наречена кинула, ясно?

Максим розплатився і пішов.

Христина повернулася додому із дивним відчуттям незавершеності. Навіть імені цього хлопця вона не знає…
Минув рік. Максим знайшов роботу у великому видавничому центрі: налагоджував там комп’ютерну мережу і писав програми. Весь цей час він був один, так і не зміг нікого близько підпустити, а ще кілька разів згадував він ту балакучу дівчину в кав’ярні, Христиною, здається її звали. Якось грубо він з нею повівся, навіть не назвав свого імені. Але що було – загуло.

А Христина тим часом в інтернеті побачила об’яву про вакансію дизайнера при видавничому центрі, відправила своє резюме і згодом отримала запрошення на співбесіду. Христину взяли на роботу.

Одного разу стався збій у програмі і вся робота Христини зникла. Розуміючи, що це її груба помилка (бо не зробила копії!) і може зірватися велике замовлення, вона несміливо звернулася до Поліни по допомогу. Жінка спокійно набрала внутрішній номер:

— Максиме, зайди на хвильку, тут машина збій дала.

Ось і зустрілися вони знову. Це був Максим, той самий, якого покинула наречена, і чий портрет вже півтора року лежить в її найкращих малюнках.

— Як, це ти? – розсміявся Максим. — Працюєш тут? Ну, вітаю, колего, не сподівався.

Якось Христина затрималася на роботі довше, ніж звичайно. До кабінету постукали.

— Так, заходьте! – Христина не відривалася від екрана.

— Ти зайнята? – спитав Максим.

— Скоро закінчу, а що?

— Не могла б скласти мені компанію? У кав’ярні…

— Добре. А що, є привід?

— Схоже на те.

Це була та сама кав’ярня, той самий столик. Виявляється, цього дня рівно два роки тому Максима покинула наречена, і рівно два роки тому вони вперше зустрілися з Христиною. Вони сиділи навпроти і дивилися одне одному в очі. Максим тримав руки Христини у своїх долонях і довго-довго говорив. Усе перевернулося в одну мить.

— Я кохаю тебе, — несподівано прошепотів Максим. — Не кажи нічого, мовчи… я все розумію. Я просто тебе кохаю. І чекатиму, скільки треба…

— Ти збoжеволів? На що чекатимеш? — перебила його Христина тремтячим від хвилювання голосом. — Гадаєш, щось зміниться? Та ніколи в житті я не зруйную того, що будувала власними руками! І через дитину свою не переступлю! Що ти взагалі про мене знаєш?

— Чекай, я не прошу тебе щось руйнувати, я хотів сказати… ти потрібна мені, лише ти… Я знаю, я дуpень, але мовчати більше не міг…

— Саме так. Дуже нерозумно сподіватися неможливого. Ти ж обкрадаєш себе! Заради чого ти житимеш? Заради якоїсь мрії?

Христина вибігла з кав’ярні, але йти додому в такому стані вона не могла. Її непокоїло те, що вона не сказала Максиму правди, а фактично дала йому зрозуміти, що він їй байдужий. Хоча сама того вечора відчула, що серце їй більше не належить.

Відтоді потягнулися одноманітні дні, які відтепер не мали жодного сенсу. Христина тижнями не виходила з депpeсії. Удома вона механічно виконувала свої обов’язки і весь час проводила з Маринкою. Чоловікові свою поведінку вона або зовсім не пояснювала, або ж виправдовувалася важким періодом на роботі.

А Максим, як і раніше, щодня навідувався до її кабінету, проте Христина уникала будь-якого спілкування з ним.

Якось Христина зізналася Ірині, що чоловік наполягає, щоб вона лишила роботу і наpодила другу дитину. Це, на його думку, єдине, що здатне вивести її з депpeсії. На всі вмовляння Христина відмовчувалася або казала, що не готова до таких кардинальних змін. Насправді ж вона боялася, що друга дитина назавжди прив’яже її до сім’ї і забере останню надію. Проте чоловік був невгамовний, і Христина крадькома лише молила зі сльозами Бога, щоб Він не дав їй зaвaгітніти…

Якось узимку Христина спізнилася на роботу. Увійшовши до офісу, вона здивовано розгледіла розвішані всюди повітряні кульки і вітальні листівки.

— Що сьогодні за подія? – спитала вона Поліну.

— Ти що, не в курсі? День народження нашого улюбленого програміста Максима.

— Прошу всіх на вихід! — весело покликав він, заглянувши у кабінет. —Сьогодні з дозволу керівництва у нас в холі невеличкий банкет. Відмови не приймаються!

День народження видався на славу. Коли настав вечір і всі почали розходитися, Максим попросив Христину затриматися. Вони разом вийшли на вулицю. Йшов сніг, який у світлі нічних ліхтарів здавався рожевим. Христина тремтіла чи то від холоду, чи то від хвилювання. Він грів її долоні своїм подихом і ледве чутно торкався гyбами кінчиків її вій.

— Їдьмо до тебе, — прошепотіла Христина.

— … А як же … твоя Маринка?

— Вона сьогодні у мами. Ми мусимо поговорити.

— Добре.

Розмова була тривалою і важкою. Вони обоє розуміли, що мають забути одне одного раз і назавжди, і обоє плакали. А під ранок все і cталося…

Чоловікові Христина сказала, що була в Ірини. Місяць потому тест на вaгiтність підтвердив позитивний результат. Ця новина обрушилася на Христину, немов грім серед ясного неба. Вона усвідомлювала, що мусить зважитись на найважливіше рішення у своєму житті. Але як вона могла прийняти його, якщо не знала напевне, хто батько дитини?

Чоловік наполіг, щоб Христина пішла з роботи. Це було найболючіше – відмовитися від зустрічей з Максимом саме тепер. Але, видно, не судилося…

… Христина народила дівчинку. “Люба моя, Любове моя, – шепотіла жінка, дивлячись на немовлятко. — Ось яка ти в мене… синьоока. Тепер я знаю, хто твій татко. Чи вибачиш ти мені коли-небудь?… Але не бійся, маленька, це нічого не змінить. Я зроблю все, щоб ти… щоб усі ми були щасливі!”

Христина не пiдозpювала, що Максим про все довідався. Незрозуміло як і звідки, якесь невідоме шосте чуття підказало йому причину звільнення Христини.

Чоловік приїхав з Маринкою, котра привезла сестричці у подарунок плюшевого ведмедика. Але Христині раптом захотілося обернутися. Ніби хтось дивився в спину. Це був він, Максим, їх розділяв якийсь десяток кроків. Всередині все обірвалося, вона вже нічого не чула, не розуміла, а лише дивилася йому у вічі…

За матеріалами – Українське слово, автор – Валерія ЄСИПОВА.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!