Коли мені було вісім, моє дитинство закінчилося на березі нашої тихої річки. Ми з сестричкою часто туди ходили, щоб не бути вдома.

Тато наш… він якось не витримував дому. Мама постійно на нього прискіпувалася, мовляв, сусіди паркан новий поставили, а ми ледь кінці з кінцями зводимо. “Що ти за господар такий, — казала вона, — дитина друга в колисці, а в кишені вітер свище!”

Тато послухав-послухав, зібрав сумку і поїхав “на заробітки”. Більше ми його не бачили. По селу потім шушукалися, що він десь під Полтавою прибився до якоїсь молодиці й горя не знає. Мама після того дивилася на Люду і, здається, бачила в ній причину своєї самотності. Казала, що якби не вона, то, може, чоловік би і не втік. Усю роботу по дому вона на мене звалила, і Люда теж стала моєю турботою.

Того дня була така спека, що повітря аж тремтіло над полем. Ми пішли до води. Людочка хлюпалася на мілині, я сиділа поруч на травичці. Аж тут моя однокласниця підійшла, почала щось розказувати про нові ляльки, я буквально на хвилинку відвернулася. Повернула голову — а на воді тільки кола розходяться. Порожньо. Ми бігали вздовж очерету, гукали так, що в голові гуло, потім у село полетіли.

Шукали її всі. Знайшли вже під ніч, коли сонце давно сіло. Коли мамі сказали, вона навіть не заплакала спочатку. Вона підійшла до мене, схопила за плечі і прошипіла:

— Це твоя провина. Щоб очі мої тебе не бачили. Ти за Люду своїми дітьми розплатишся, почула?

Люди навколо аж відсахнулися. Баба Надя, мамина мати, намагалася її втихомирити: “Стефаніє, що ти верзеш? Тобі ж погано, ти не тямиш!” Але мама не передумала. Відтоді я для неї не існувала. Вона не кликала мене їсти, не питала, як справи в школі. Я жила тільки завдяки бабусі. Баба Надя часто садила мене біля себе, гладила по голові й казала:

— Христю, не бери в голову ті слова. На все воля Божа, кожному свій час відміряний. Не гризи себе, дитино.

А я тільки плакала:

— Бабусю, якби я не заговорила з подружкою, Люда б зараз бігала тут. Це я не вгледіла.

Коли мені двадцять стукнуло, за мною почав ходити Вадим. Хороший хлопець, спокійний. Ми вже й про весілля почали думати, аж тут він приходить до мене сам не свій. Виявилося, його мати в крик: “Не смій її в хату вести! Ти що, хочеш, щоб наш рід на тобі закінчився? Її рідна мати прокляла!”

Ми зустрілися з Вадимом біля старого клубу. Він дивився в землю, соромно йому було.

— Вадиме, я все розумію, — сказала я тоді. — Село маленьке, тут кожне слово, як камінь, до дна тягне. Не мучся.

Його мати потім перепинила мене біля магазину.

— Христю, — каже, — ти дівка золота, роботяща. Але я боюся. Слова матері — то не жарти. Їдь ти звідси в місто. Пробач мені, якщо зможеш.

Я і поїхала. Бабуся на дорогу мені вузлик зібрала, останні гроші віддала.

— Правильно робиш, — шепотіла вона на пероні. — У місті ти нічия, там ніхто не знає твого горя. Почнеш спочатку.

В місті я вивчилася, пішла працювати в торговий центр, товари розкладала в магазину. Там і зустріла Ігоря. Він був лікарем у районній лікарні, такий сором’язливий, завжди в окулярах. Він підійшов до мого відділу, довго вибирав якийсь блокнот, а потім каже:

— Дівчино, ви тільки не подумайте чого, але у вас такі сумні очі, що мені захотілося вас на каву запросити. Ви не заміжня випадково?

Я посміхнулася:

— Ні, вільна. Можна і на каву, якраз зміна закінчується.

Ігор сам був із сиротинця, батьків не знав, тому моє минуле сприйняв спокійно. Ми розписалися тихо, без музики й купи родичів. Жили в його маленькій квартирі, але мені там було як у палаці, бо ніхто не тикав пальцем. Тільки одне в нас було не так: Ігор мріяв про сина, а я при одній думці про дітей холола.

Якось увечері ми сиділи на кухні, я йому все виклала.

— Мама Люду ніколи не любила, — кажу, а в самої руки тремтять. — Казала, що вона зайва. А коли Люди не стало, вона всю вину на мене скинула. Сказала, що я своїми дітьми за неї розплачуся. Я боюся, Ігорю. Давай краще візьмемо малюка з дитбудинку? На чужу дитину ті слова не подіють.

Ігор довго мовчав, потім обійняв мене:

— Якщо тобі так буде спокійніше — давай. Я ж сам звідти, я знаю, як там дітям хочеться додому.

Так у нас з’явився Артемко. Маленький, кругловидий, очі як волошки. Ми його так полюбили, що й забули, що він не наш. Він підростав, уже в школу збирався. Мами моєї на той час уже не стало, а за нею і бабуся пішла. Треба було їхати в село, з хатою щось вирішувати.

Приїхали ми влітку. Сонце пече, у дворі спориші вище коліна. Артем бігає, метеликів ловить. Раптом забігає в хату:

— Тату, мамо, там внизу річка! Ходімо купатися!

Мене аж пересмикнуло.

— Йдіть самі, — кажу, — мені треба в хаті прибрати, пилюки багато.

Ігор тільки подивився на мене з розумінням, взяв малого за руку й пішов до води.

Я лягла на бабусине ліжко, вкрите старою ковдрою. І так я міцно заснула, як ніколи в місті не спала. Сниться мені, що я знову на березі, трава така м’яка, вода рибою пахне. І за руку мене тримає маленька дівчинка. Це Люда.

— Христю, — каже вона тоненьким голосом, — ти чого плачеш? Мені тут добре. Тут уже і мама, і баба Надя. А ти не бійся нічого, ти не винна. Тобі ще рано до нас. А мене ти ще побачиш, скоро вже.

Я прокинулася вся мокра. Серце калатає. Думаю: “Коли я її ще побачу?”

Тут якраз Ігор з Артемом повернулися, мокрі, замурзані, але щасливі.

— Мамо, дивись, які мушлі! — кричить Артем.

– Христю, що таке, ти сама не своя, – спитав чоловік

— Люда наснилася, — відповіла я тихо. — Сказала, що я її скоро побачу. Не знаю, що це значить.

А через місяць я дізналася, що чекаю дитину. Страху вже не було, тільки якийсь дивний спокій. Коли в пологовому мені на груди поклали маленьку дівчинку, вона відкрила очі й так спокійно на мене подивилася, ніби ми з нею вже сто років знайомі.

— Ну от і зустрілися, Людочко, — прошепотіла я.

Хату в селі ми продавати не стали. Тепер щоліта приїжджаємо туди всією сім’єю. Артем з малою Людою бігають садом, Ігор на веранді щось ремонтує. Я дивлюся на дітей і думаю, що старі слова мають силу тільки тоді, коли ти в них віриш більше, ніж у любов. А річка… річка тепер просто шумить собі внизу, і вода в ній чиста-чиста.