Коли хтось дізнається, що не можете з коханою людиною пізнати щастя батьківства, його світ руйнується. Він шукаєте відповідь на запитання, чому так?

Данило не збирався здаватися, тому ми продовжували шукати способи стати батьками. На жаль, зробити це не вийшло. Тож ми вирішили відвідати дитячий будинок.

«Це нас ні до чого не зобов’язує, ми просто підемо на зустріч, щоб подивитися, чи не чекає там на нас дитина», — умовляв мене чоловік. «Я знаю, просто я так соромлюся. Я б дуже хотіла мати власну дитину», — шкодувала себе я.

Ми поїхали в сиротинець. Директорка зустріла нас дуже привітно, і мені було надзвичайно приємно.

Вона пояснила нам, як працює дитячий будинок. Потім вона провела нас до дітей. Жінка поступово пояснювала нам, у кого яка біографія. У кутку біля вазона стояла маленька дівчинка.

З нею ніхто не грався, і вона здавалася мені дуже самотньою. «Хто ця дівчинка?» Мені було цікаво. «Це наша Катерина», — сказала жінка, дивно поглядаючи на неї.

А я одразу ж закохалася у маленьку Катрусю.

«Яка її історія?» — Запитала я, і жінка зітхнула. «Не зовсім все райдужно. Батьки відмовилися від неї, коли їй було всього кілька тижнів від народження. Крім того, ви самі можете переконатися в її походженні», — зауважила вона, і мені вже не подобався її тон.

«Нам потрібна вона», — вказала я на Катю. Мій чоловік відвів мене убік. «Ти впевнена? Вона ж ромської національності. Ти готова до цього?» — поцікавився він, намагаючись переконатись, що я знаю, що роблю.

Але я була готова… За роки спільного життя він навчився розуміти, коли я налаштована рішуче.

Катруся була тихою і замкненою, її заздалегідь засуджували за те, яка вона є. Початок був важким. Дівчинка не спілкувалася з нами, трималася осторонь. Ми не тиснули на неї, бо вона була дуже маленькою і їй потрібен був час.

Хто не допоміг нам у важкій ситуації, то це сім’я. Моя мама відсторонилася від Катрусі. «Ви явно збожеволіли, раз привели додому цю дитину. Ви хоча б подумали про те, що скажуть люди? Що скажу я? Як я почуватимусь в ролі бабусі?» — турбувалася мама. «Але справа не в тобі, а в нас і в нашій дитині. Ніхто не змушує тебе її любити», — лаяла я маму.

На жаль, це нас розділило. У мене більше немає батька, який міг би висловити свою думку. Моя свекруха Марина поводилася так, як і моя мати. Вона назвала Данила бовдуром. Її заява про те, що ми зруйнували своє життя, була дуже різкою. Але це не завадило нам обом полюбити дівчинку. Згодом вона відкрилася нам і зрозуміла, що їй не варто нас боятися.

І я подумала, що ми перемогли.

Я не знала, наскільки невихованими можуть бути люди. У дитсадку до нас ставилися зверхньо. Скрізь на нас дивилися як на диваків, які добровільно взяли до себе дитину, що явно нічим і ніколи не буде схожою на нашу доньку. Здавалося, Катрусю взагалі не сприймали. Але наша дочка була борцем і показала, що вона така сама, як і ми всі.

Настав час, і вона пішла в перший клас.

Дитячий колектив прийняв її не дуже дружелюбно, і вона незлюбила школу. Однокласники постійно підсміювалися над нею, а вчителька старанно робила вигляд, що нічого не чує і не бачить.

Ми любимо Катрусю, і хоч у неї інакше походження, вона має таке саме право на хороше життя, як і будь-яка інша людина. Я гадки не маю, яке підводне каміння чекає нас попереду, але ми впораємося. Ми обов’язково впораємося та не пошкодуємо про своє рішення.

Ірина Л.

Фото ілюстративне.