fbpx
Історії з життя
Хто спав на моєму ліжку? — міцно стискаючи зуби, спитав Іван, і глянув на дружину спопеляючим поглядом. — Отже, поки я чесно був у відрядженні, ти поверталася

Подружжя зустрілося на вокзалі — там, де тиждень тому і попрощалося. Так вийшло, що Іван їхав на тиждень у відрядження до одного міста, Галина поспішала на гастролі до іншого. Час відправлення їхніх поїздів був різним, а ось час прибуття — майже однаковим.

Іван приїхав трохи раніше, вирішив почекати, коли прибуде поїзд дружини, радісно зустрів її, і вони разом поїхали додому до своєї затишної квартири.

І раптом, увійшовши до квартири, вони виявили, що їхнє подружнє ліжко розстелене.

Чоловік із дружиною застигли і з подивом подивилися одне на одного. Така реакція на їхніх обличчях з’явилася неспроста, тому що їхнє ліжко було не просто незаправлене, воно було таке скуйовджене — неначе на ньому люди не спали, а перекидалися. Ковдра валялася на підлозі, обидві подушки, зім’яті, лежали в одному кутку, а простирадло було майже зав’язане у вузол в іншому.

— Хто спав на моєму ліжку? — міцно стискаючи зуби, спитав Іван, і глянув на дружину спопеляючим поглядом. — Отже, поки я чесно був у відрядженні, ти поверталася, і з кимось тут.

— Ні, любий мій, — нервово перебила чоловіка Галина, — це я хочу запитати в тебе — хто спав на моєму ліжку? Поки я танцювала в Києві, ти теж тут танцював? Але зовсім інші танці! Не міг застелити ліжко, перед тим, як помчав мене зустрічати?

— Галю, схаменись! — вигукнув скривджено чоловік. — Я був у відрядженні. І я маю доказ того, що я безвилазно жив у Львівському готелі під назвою «Фортуна»! А ти маєш докази, що ти весь тиждень ночувала в київському готелі? Чи де ви там ночували? В тебе є докази?

— Що мені твої докази? – вигукнула дружина. — Думаєш я не знаю, як такі докази робляться? Штамп поставити дуже легко.

— Ах, ти все знаєш! – зрадів чоловік. – А звідки ти знаєш? Значить, ти вже не раз цим користувалася?

— Чим користувалася? — не зрозуміла чоловіка дружина, потім до неї дійшло, про що каже Іван. — Я не користувалася! Я чесна. А ось ти.

І тут у них почалася розмова, яка зазвичай доводить людей до розірвання шлюбу. Спочатку Галина перерахувала всі недоліки, які були у її чоловіка. Потім Іван примудрився перехопити ініціативу і висловити дружині все, що в нього накипіло в душі за їх прожиті разом дев’ять років спільного життя.

У якусь мить у Галини вже майже зірвалася з уст фраза: «Якщо ти до мене так ставишся, нам більше нема чого робити ряд одне з одним», але вона раптом дещо згадала.

— Стривай. А може хтось інший спав на нашому ліжку? Хтось сторонній.

— Ти хочеш сказати, що до нас у квартиру на ніч заліз якийсь безхатько? — спитав глузливо Іван, неабияк стомлений цією розмовою.

— Я хочу запитати, у кого ще були ключі від нашої квартири?

— У твоєї мами, у кого ж ще, — знизав плечима чоловік.

— Мама таке б не влаштувала! – різко відповіла Галя. – Навіть, якби вона у нас і переночувала, вона б акуратно заправила ліжко. Ти нікому ключі від квартири не давав?

— Кому, наприклад? – Іван на мить задумався. — Нікому я нічого не давав.

— А своїм дружкам? У тебе їх багато. Я вас знаю. Знаю це ваше чоловіче братерство.

— Звідки ти все знаєш? — посміхнувся чоловік. Потім відрізав: — Та нікому я ключі не давав, зрозумій нарешті! Нікому! Слухай, подивися, земля в квіткових горщиках суха?

Дружина підійшла до підвіконня, де стояли квіти.

— Волога. То й що? Вчора тут була мама.

— Подзвони їй. Може, у неї хтось з’явився? І вони тут влаштували, вечір знайомств!

— Думай, що кажеш. — Дружина покрутила пальцем біля скроні.

— Дзвони, кажу, поки ми з тобою тут одне одного не… — Іван блиснув очима. — Теща в мене ще не стара, може, знайшла собі якогось симпатичного кавалера. Дзвони, дзвони.

Дружина невпевнено дістала з сумочки телефон, набрала номер мами і ввімкнула гучний зв’язок, щоб чоловік чув розмову.

— Алло, — пролунало в слухавці. — Галю? Ти звідки?

— З дому.

— То ви вже приїхали? — Розгубилася мама.

— Так, мамо, приїхали. Слухай, а де ти ночувала минулої ночі? Випадково не в нас?

— З якого дива? — Здивувалася мама. — У мене вдома кішка. Я не можу залишити її одну. Значить, ви вже вдома. — Голос у мами став стурбованим. — А я якраз їду до вас. Знала б, що ви так рано приїдете, не поїхала б. Адже я не одна.

— Не одна? — У дочки перехопило подих, а Іван посміхнувся і захитав головою. — Мамочко, дуже добре, що ти до нас їдеш, — продовжила Галя. — У нас до тебе є кілька запитань.

– У кого це у вас? — Напружилася мама.

— У нас з Іваном. Ти далеко?

– Та я вже підходжу до вашого під’їзду… – невдоволено відповіла мама. – Може, мені краще не заходити?

— Ні, зайди, мамо!

Подружжя чекало у напрузі на появу жінки. Обоє уявляли, як вона зараз увійде з якимось чоловіком, але вони помилилися.

Коли мама з’явилася на порозі, поряд з нею було двоє дітей, хлопчик та дівчинка, їм обом було приблизно по п’ять років. Скромні, мов Божі кульбабки, вони дружно защебетали: «Добрий день», — пройшли в кімнату і закрили за собою двері. А дорослі залишились у передпокої.

— Мамо, що це за діти? — вкрадливо спитала Галя.

— Молода сусідка попросила, щоб я за ними пригледіла, — почала пояснювати мама. — Вона живе одна, без чоловіка, працює допізна. Заплатила мені за тиждень вперед, хоч я й відмовлялася. Були б у вас діти, я б зі своїми онуками бавилася, а так доводиться чужих виховувати.

— Мамо… — ображено вигукнула дочка. – Скільки можна тобі повторювати, що у мене концерти. Я поки що не можу заводити дітей. Мамо, а ці дітлахи вчора були з тобою?

— То й що? — Мама невдоволено подивилася на дочку. – Звісно, зі мною. Однак я тільки полила на кухні та на балконі квіти, і одразу пішла звідси. У мене зараз багато справ.

— А діти? — Знову запитала дочка.

— Що – діти?

— Що вони робили, поки ти поливала квіти?

— Тихенько сиділи у вашій кімнаті. Я їх покликала, вони вийшли і ми поїхали. Вони дуже спокійні. Диво, а не діти. Марійко! Вікторе! — Покликала дітей мама, однак нічого не почула у відповідь. — Знову, мабуть, сидять у вашій кімнаті. Там у вас красиво. Тож давайте народжуйте своїх дітей, а я вже вам допоможу. Ну, все треба бігти. Я ще маю їх на танці відвести. Зараз заберу їх і ми поїдемо.

Мама квапливо пішла до кімнати подружжя, де знаходилося їхнє ліжко, відчинила двері і побачила, як Марійка та Віктор самовіддано, захоплено, стрибають на тому самому, подружньому – такому пружному — ліжку.

Anisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page