fbpx
Історії з життя
— Хто ця дівчина? — запитав тихенько у продавчині. — Ох не питай! Нещасна дитина! Батько в хату мачуху привів, і життя не стало. Цього року школу закінчила. Срібну медаль має. А далі вчитись нікуди не пішла, бо мачуха заборонила. Хто ж за наймичку вдома буде? А дівчина вона добра, тиха. Гарна комусь доля випаде

Гірким і невеселим було дитинство Жені. Та й юність не тішила. Батько одружився вдруге через два роки після того, як не стало матері. Привів у дім Марисю, котра навіть не робила жодних спроб знайти спільну мову із Женею. Більше того, не минала будь-якої нагоди чимсь дошкулити, образити падчерку. Ледь не з першого дня показала свій суворий норов. Тож бідолашна дівчинка змушена була або терпіти, або допізна засиджуватись у подружок.

Спершу надіялась на татову підтримку, на його захист. Та чоловік настільки розчинився у молодій вродливій дружині, що дочки не помічав. Ніби й не було її зовсім…

Образа пекла дитячу душу. Скільки сліз вона виплакала! Ледь не щодня бігала до неньчиної мoгилки, щоб хоч там вилити свій біль.

Бувало, навіть односельці сварили Леоніда за байдужість до донечки. Мовляв, зовсім занедбав рідну дитину, та росте, мов трава при дорозі, любові не знає. Та він своєї співає: Марися ж піклується про Женю. От він приходить із роботи, а вдома і напечено, й наварено, дружина цілунком зустрічає, щебече, розповідає, як день чудово минув. І завше про дочку гарне слово скаже, похвалить. Не вірив він, що вона може Жені навіть слово погане сказати. Така й мухи не образить.

Так і росла бідолашна дівчинка — забута рідним батьком, у суцільній нeнависті мачухи…

… Юрко вже давно возив у це село хліб. Але вродливу юнку з величезними сумними очима побачив уперше. Вона стояла в черзі ставна, велична, немов королева.

— Хто ця дівчина? — запитав тихенько у продавчині.

— Ох не питай! Нещасна дитина! Батько в хату мачуху привів, і життя не стало. Цього року школу закінчила. Срібну медаль має. А далі вчитись нікуди не пішла, бо мачуха заборонила. Хто ж за наймичку вдома буде? А дівчина вона добра, тиха. Гарна комусь доля випаде…

Він детально розпитав, де вона живе, і вже того ж вечора приїхав на побачення. Женя аж маками зацвіла, коли побачила, хто стояв на порозі її дому. Хлопець їй уже давно подобався. Як привозив хліб, то стояла віддалік і милувалась його мужньою поставою. Навіть сподіватись не могла, що помітить її. Завше ж був такий заклопотаний, зосереджений. Ніколи й не роззирнеться довкола. А тут раптом приїхав, ще й із квітами та цукерками…

Відтоді бачилися щодня. Юрко зрозумів, що нікому не віддасть такий скарб, тож вирішив не зволікати. Запропонував побратися. Радо погодилась. Ледь не зомліла від щастя. Дарма що мачуха аж кипіла від злості. Зате батько дав благословення на шлюб.

— І як ти її стільки років терпіла? Ото вже твій батько дружину вибрав! — дивувався Юрій, хитаючи головою. — Очі лихі, мов у дідька.

— А ти його очі бачив? Хіба ти на мене так дивишся? — весело розсміялась Женя і тим звела неприємну розмову нанівець.

Після одруження Юрко забрав молоду дружину до своїх батьків, що мешкали у сусідньому селі. Ті радо й привітно прийняли невістку, полюбили, мов рідну дитину. Та й як може комусь така дівчина не подобатись? І розумна, і вродлива, ще й лагідної доброї вдачі. Стали будувати поруч батьківського дому власне житло. І вже за кілька років святкували новосілля, а разом із ним — і хрестини синочка-первістка. Заходилися радо обживати новий дім, у кожну дрібничку душу вкладаючи, щоби вражав затишком і комфортом.

Як підріс синочок, Юрій наполіг, аби дружина йшла вчитися.

— Гріх здібності марнувати. Ти ж мріяла бути вчителькою.

— Та куди там! Уже шість років після школи. Яке навчання? — відмахнулась Женя.

— Навіть чути нічого не хочу! Готуйся, подавай документи — і вперед.

Дослухалась до чоловікових порад. І того ж року стала студенткою заочного відділення педінституту. А після другого курсу влаштувалась у місцеву школу вчителем молодших класів.

Безхмарне й щасливе життя прожила Женя із Юрієм. Він її беріг, мов крихку кришталеву вазу, забороняв важко працювати, тішив подарунками, королевою називав. Це вже стало навіть її прізвиськом. Бо часто заздрісники кепкували, що став чоловік підкаблучником, а вона вилізла на шию і ноги звісила. Не раз навіть в очі це самому Юрію говорили. Надто чоловіки. А той лиш усміхався й відказував:

— У вас, певно, дружини наймички. А моя королева!

Стільки років минуло, а Женю й досі в селі так величають. Всевишній відміряв їй довге життя. На жаль, без Юрія… Вже десять літ удовою печалиться. Гірко від того. Але щодня дякує Богу, що дарував їй таку гарну долю. Бо жила з коханим чоловіком, немов у раю. За весь вік образливого слова ніколи одне одному не сказали.

Діти й онуки не дають їй сумувати, часто навідуються гамірною юрбою. Тоді молодіє Женя вмить. Навіть із молодшим онуком у бадмінтон охоче грає. Тішиться! Очі сяють. А вже як поїдуть дорогі гості і знову самотність душу гризе, дістає старий альбом із пожовклими від часу світлинами, милується своїм коханим Юрієм, сльози тихенько втирає.

— Твоя королева зовсім постаріла. Сумує тут без тебе. Коли вже побачимось? Хоч наснись, аби легше було…

І знову прожиті роки миготять перед очима, немов пейзажі за вікном швидкісного потяга. Женя вихоплює із них найсвітліші моменти, сама до себе усміхається.

— А пам’ятаєш, як ми йшли на весілля до Грицькової Марічки? Ти мені тоді купив сукню із чистого шовку. Де в той час її дістав — досі не знаю. Але погляди жінок, що пропікали наскрізь, не забула. Лідка Федосева навіть не втрималась і голосно, щоб усі почули, сказала: «Подивіться, людоньки, — знову Юрко свою королеву на прогулянку вивів! Оце так честь нам усім! Хоч поклони бий чи руки цілуй такій паві!». Усі сміялись. І ми реготали. Я навіть не розсердилась. Навпаки — пишалась. Бо ніхто своїх дружин так не називав, як ти мене…

Зітхнула. Витерла мокрі від сліз очі. Випросталась. Не годиться гнути спину королеві! Навіть під вагою літ…

Автор – Ірина Ясінська.

За матеріалами – Вербиченька.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook