Я стояла в тому парку, в очах було темно. Мій чоловік, Андрій, тримав за руки наших дітей — Софію та Артема — і йшов до лавки, де чекала жінка з рудим волоссям і дівчинка, яка виглядала точнісінько як копія мого чоловіка в дитинстві.

Дівчинка підбігла до нього, обійняла за шию, а він підняв її з такою легкістю, ніби робив це щодня. Я не витримала. Вийшла з-за кущів, де ховалася, і підійшла ближче. Андрій зблід, як полотно.

— Олено, ти тут? — його голос тремтів, очі бігали.

— Хто вона? — запитала я, намагаючись стримати тремтіеня у голосі. — І хто ця дівчинка? Чому ти сюди привів наших дітей?

Він опустив дівчинку на землю, але вона чіплялася за його руку. Жінка поруч підвелася, її обличчя виражало суміш здивування та тривоги.

— Це Ірина, — нарешті видавив Андрій. — А дівчинка — це Мар’янка. Вона моя дочка.

Словабули неймовірно несподівані. Я відчула, як світ навколо звузився до цієї миті. Софія та Артем дивилися на мене великими очима, не розуміючи, що відбувається.

— Твоя дочка? — прошепотіла я. — Як це можливо? Ти мені ніколи не казав!

— Я не знав, як сказати, — відповів він, опустивши голову. — Це було давно, ще до нас. Короткий роман, я злякався відповідальності. Ірина виростила її сама. А недавно ми випадково зустрілися, і Мар’янка захотіла познайомитися зі мною.

Ірина ступнула вперед, її голос був тихим, але твердим.
— Я не хотіла руйнувати вашу сім’ю. Просто дитина має право знати батька.

Я дивилася на Мар’янку, яка ховалася за ногою Андрія, і розуміла, що вона ні в чому не винна. Але в голові вирували думки: скільки часу він брехав? Чому не розповів?

— Ти водив дітей до “бабусі”, — сказала я, голосно ковтаючи. — А насправді — сюди? Щоб вони гралися з нею?

Андрій кивнув, не дивлячись мені в очі.

— Я думав, так буде краще. Поступово.

— Поступово? — перебила я. — Ти обманював мене, Андрію! Обманював усіх!

Діти мовчали, але Софія потягнула мене за руку.

— Мамо, Мар’янка добра. Ми гралися в хованки.

Мені аж зле стало. Треба було розібратися.

Я завжди вважала, що Андрій — той чоловік, на якого можна покластися в усьому. Ми познайомилися п’ять років тому на роботі, в маленькій IT-компанії в Києві.

Він був програмістом, я — дизайнеркою. Спочатку просто колеги, але швидко стало зрозуміло, що між нами іскра. Андрій був уважним, романтичним: дарував квіти без приводу, готував сніданки у вихідні.

Ми одружилися через рік, і незабаром народилася Софія, а потім Артем.

Життя здавалося ідеальним. Андрій багато часу проводив з дітьми: водив їх на прогулянки в парк, вчив кататися на велосипедах, навіть вигадував власні історії про пригоди маленьких героїв.

Я працювала фрілансером, щоб більше бути вдома, і він завжди підтримував мене. “Ти найкраща мама в світі”, — казав він, цілуючи в щоку.

Коли він почав забирати дітей по суботах до своєї мами, Галини, я не заперечувала. Галина жила в передмісті, любила онуків понад усе. Раніше вона часто дзвонила, розповідала, як вони разом пекли пиріжки чи малювали картини.

Андрій казав, що хоче допомогти мамі після того, як вона залишилася одна — батько пішов з життя через недугу. Я співчувала, розуміла. “Це добре для дітей, — думала я. — Вони вчаться поважати старших”.

Але поступово щось змінилося. Галина стала менше говорити про ці візити. Якщо я запитувала: “Як пройшла субота? Що робили з онуками?”, вона відповідала сухо: “Ой, все добре, гралися”.

Андрій же наполягав, щоб я залишалася вдома. “Відпочинь, кохана, — казав він. — Почитай книгу, сходи до подруги. Я сам упораюся”.
Я не підозрювала нічого поганого.

Довіра — основа нашого шлюбу. Але одного разу, коли вони вже сідали в машину, Софія забігла назад за іграшкою. Я, як завжди, помахала рукою: “Веселої поїздки до бабусі!”

Вона зупинилася біля дверей, подивилася на мене серйозно і тихо сказала: “Мамо, ‘бабуся’ — це просто код. Ми не до неї їдемо”.
Ці слова вразили мене.

Серце закалатало швидше. “Що це значить?” — подумала я. Не вагаючись, схопила ключі від машини, сіла за кермо і поїхала слідом за ними, тримаючись на відстані. Вони не поїхали до Галини, а повернули в інший район, до тихого скверу біля річки.

Я припаркувалася подалі, вийшла і спостерігала. Андрій вийшов з дітьми, вони сміялися, тримаючись за руки. Підійшли до лавки, де сиділа жінка з рудим волоссям і маленька дівчинка.

Дівчинка підбігла до Андрія, а він її обійняв. Софія та Артем одразу почали гратися з нею, ніби знали її давно. Тоді я не витримала і підійшла. І почався той діалог, який перевернув усе.

Після тієї сцени в парку ми повернулися додому мовчки. Діти були збентежені, але я намагалася триматися спокійно. “Все буде добре, — сказала я їм. — Просто дорослі поговорять”.

Вдома Андрій сів на кухні, я налила собі чаю, щоб заспокоїтися.

— Розкажи все з початку, — сказала я твердо. — Без брехні.

Він зітхнув, потер обличчя руками.

— Це було шість років тому, до нас. Я зустрічався з Іриною недовго, пару місяців. Вона сказала, що при надії, але я злякався. Був молодий, не готовий. Сказав, що не хочу дитини, і пішов. Вона не шукала мене, не вимагала нічого. Виростила Мар’янку сама.

— І як ви зустрілися знову? — запитала я, намагаючись не підвищувати голос.

— Випадково, в супермаркеті. Мар’янка побачила мене, підбігла: “Ти мій тато?” Ірина пояснила, що показувала їй мою фотографію. Дівчинка захотіла спілкуватися. Я не міг відмовити.

— А чому не розповів мені? — мій голос зірвався. — Ми ж сім’я!

— Боявся втратити тебе, — відповів він. — Думав, ти не зрозумієш. Тому вигадав ці поїздки до мами. Вона знала, прикривала мене.

Я згадала Галину. “Треба з нею поговорити”, — подумала.

Наступного дня я подзвонила їй.

— Галино, чому ви мовчали? — запитала я прямо.

Вона зітхнула в трубку.
— Олено, я не хотіла брехати, але Андрій благав. Казав, що сам розповість. Я люблю онуків, і Мар’янка теж мила дівчинка. Не хотіла, щоб хтось був обділеним.

— Але ж це обман, — сказала я. — Ви розумієте?

— Розумію, — відповіла вона тихо. — Пробач, дитино. Я шкодую.

Ця розмова не заспокоїла, але дала зрозуміти: всі помиляються. Треба рухатися далі.

Я вирішила зустрітися з Іриною сама. Подзвонила їй, номер дала Андрій.

— Добрий день, Ірино. Це Олена, дружина Андрія. Можемо поговорити?

Вона здивувалася, але погодилася.

— Звичайно. Де і коли?

Ми зустрілися в кав’ярні біля центру. Вона прийшла з Мар’янкою, дівчинка гралася іграшкою.

— Дякую, що прийшли, — сказала я, сідаючи.

— Я розумію вашу ситуацію, — відповіла Ірина. — Не хотіла проблем.

— Розкажіть про себе, — попросила я. — Хто ви?

Вона посміхнулася сумно.

— Я вчителька в школі, викладаю малювання. Живу з Мар’янкою удвох. Після того, як Андрій пішов, я не шукала його. Зосередилася на дитині. Вона талановита, малює чудово.

Мар’янка підняла голову: “Тітко Олено, хочеш подивитися мій малюнок? Це парк, де ми граємося”.

Я посміхнулася: “Звичайно, покажи”.

Дівчинка простягнула аркуш: там були дерева, лавка і фігурки дітей.

— Красиво, — сказала я щиро. — Ти молодець.

Ірина продовжила: “Мар’янка запитувала про батька. Я показала фото, сказала правду. Коли зустріли Андрія, вона зраділа. Але я не тиснула”.

— Ви не сердитеся на нього? — запитала я.

— Спочатку сердилася, — зізналася вона. — Але час минув. Тепер головне — щастя дитини.

Ми говорили довго. Виявилося, Ірина любить подорожі, мріє поїхати з дочкою до моря. Я розповіла про свою роботу, про дітей. Наприкінці я сказала: “Може, прийдете до нас у гості? Щоб діти погралися разом”.

Вона здивувалася: “Ви впевнені?”

— Так, — відповіла я. — Треба познайомитися ближче.

Ой, той день став для нас справжнім поворотним моментом. Андрій несподівано взяв на себе турботу про обід: на столі з’явилися свіжі салати з овочів, ароматна запіканка, від якої пахло на всю кухню. Його старання створювали відчуття домашнього тепла, яке давно не відчувалося так виразно.

Діти тим часом весело галасували у кімнаті. Вони витягли всі подушки з дивана й крісел, перетворюючи їх на справжню фортецю, з високими стінами й уявними вежами. Сміх лунав так голосно, що здавалося — дім наповнювався дзвоном радості.

— Софійко, давай Мар’янку візьмемо в команду! — закричав Артем, стрибаючи на матраці, наче на батуті.

— Добре! Вона буде принцесою в нашому замку! — з ентузіазмом відповіла Софія.

А ми з Іриною тим часом сиділи на кухні за дерев’яним столом, пили запашний чорний чай із лимоном. Надворі вже починали сутеніти, а вікно легенько запітніло від тепла. Її голос звучав спокійно, але очі світилися якоюсь особливою вдячністю.

— Ваш будинок справді дуже затишний, — сказала вона, обводячи поглядом кімнату з мерехтливим світлом лампи. — І головне, діти виглядають щасливими.

У цей момент у дверях з’явився Андрій. Він трохи невпевнено ступив на кухонний поріг, тримаючи рушник у руках, ніби щойно витер їх після приготування.

— Все добре? — запитав він, дивлячись то на мене, то на Ірину.

— Так, усе гаразд, — відповіла я й кивнула на стілець. — Сідай з нами.

Він присів поруч, намагаючись виглядати розслаблено, але по тому, як він нервово посміхався й тер руки, було видно, що його переповнюють хвилювання.

— Ірино, дякую, що ви сьогодні прийшли, — сказав він тихим, але щирим голосом.

Ірина опустила очі на чашку, погладила долонею край столу й відповіла коротко, але з відчутною твердістю:

— Я зробила це заради дітей.

— Ми всі тут заради дітей, – мовила я. – Давайте будемо думати, як жити далі.

— Доню, ти впустила у сім’ю чужу жінку, як ти могла? – одразу почала мама після того, як я їй усе розповіла.

А що я мала робити? В чому вина тієї малої дитини? Невже я повинна була відмовити.

От, як би ви зробили?

Головна картинка ілюстративна.