Навіть у сучасних селах трапляються ворогуючі родини. Українські монтеккі та капулетті колись щось не поділили: межу між городами порушили, через плітки пересварилися, а то й почубилися, потім судилися, словом, уже й забулося, з чого почалася та неприязнь, а вона передається з покоління в покоління з домислами та вигадками.
Різне буває між сусідами: одні живуть душа в душа, стають рідніше рідних, інші – як не сперечаються, що аж пів вулиці чує, то надуваються, як сичі, не вітаються, не розмовляють.
Всюдисущі кури тільки розпалюють недобросусідські стосунки, перелітаючи через огорожу або пролізаючи між штахетами в грядки, де вже посіяно-посаджено. Невже щось таке дріб’язкове варте спокою й злагоди?
Ні, звичайно, це тільки тригер, що запускає процес по новому колу. Під час сварки згадуються навіть предки в четвертому поколінні. «А твоя баба була така…», «А ти ще гірша, ніж прабаба твоя …».
Якраз в одному мальовничому селі, де поряд мешкали родини Павлюків і Петруків, і трапилася ця історія, що матиме продовження. Ще від часів ІІ Світової вони незлюбили одні одних.
Хтось із односельців сказав, що, напевне, Павлюк доніс енкаведистам на Петрука. Петруки й повірили на слово, й на роки затаїли неприязнь, що не зникла навіть після повернення Петрука-старшого із соловецьких таборів, який запевняв, що знає справжнього зрадника, а Павлюк тут ніяким боком.
З того часу сім’ї хоч і не дружили, але й не сварилися до пори, до часу, наприклад, конфлікт спалахував, коли Павлюка-молодшого хтось під час гри ненароком штовхнув у спину, то це обов’язково мав бути малий Петрук, що був у гурті дітей.
Якщо про Петрукову дівчину розпускали якісь плітки, то цей гріх приписувався Павлюковій. Перемир’я тривало, коли в наступному поколінні ровесниками були хлопчики й дівчатка, бо в дітей не було спільних інтересів.
Петруки й Павлюки і на весілля одні до одних ходили, і на похорони, але то так, для годиться, щоб лице, як то кажуть, мати.
Та іронія долі не раз в тому, що діти нинішніх гутенюків і палійчуків із «Тіней забутих предків» можуть закохатися. У сільському будинку культури хлопці не часто запросять до танцю й не проведуть додому сусідських дівчат, адже в добросусідських відносинах хлопчик і дівчинка. як брат і сестра, а юності хочеться нових вражень.
Іван Петрук ніколи б не танцював із Марічкою Павлюк, бо це дівчина із недружелюбної до їхньої родини. Але так сталося, що провів її додому, бо якийсь захмелілий нетутешній парубок настирливо пропонував дівчині прогулятися.
Так як Іванко був правильний юнак, то мав заступитися за дівчину, до того ж займався в секції дзюдо, то й вирішив відпрацювати на хлопцеві свої прийоми, але інші попросили не чіпати його, то їхній друг із сусіднього села, а Іван хай краще проведе свою налякану сусідку додому.
Хлопець ніколи не був позбавлений уваги дівчат, і в школі, яку закінчив три роки тому, і в медичному коледжі, де вчився на фельдшера. Жодна ще йому не запала глибоко в душу, хоч з багатьма зустрічався, легко заводив знайомства. А зараз розгублено мовчав, але незручно було надалі грати в мовчанку, тож запитав, де навчається, і з подивом почув, що Марійка також вчиться у коледжі на медсестру.
Він уперше трохи довше затримав на ній свій погляд і подумки оцінив її вроду: великі зеленаво-блакитні очі, але, може, вони такими йому здаються при місячному сяйві, тонкі брови, як крила чайки, довге русяве волосся покривало плечі…
Вона зніяковіла від його уважного погляду і в свою чергу запитала, де він навчається, і також здивувалася, що не бачила його в коледжі. Поки наближалися до своїх домівок, мимоволі сповільнювали кроки, бо не хотілося розлучатися, поговорили про поблажливих і вимогливих викладачів, посміялися. А зупинитися надовше біля хвіртки – табу, не дай Бог рідні побачать.
Ніч у кожного з молодих людей була майже безсонна. Він так бажав побачити вдень її очі, невже вони справді кольору морської хвилі. Вона дуже хотіла б почути його оксамитовий голос. Обоє побоювались, щоб рідні не дізналися, що вони разом йшли додому.
Тепер Іванко й Марічка мали спільну таємницю. І вона руйнувала все, що формувалося дотепер. З молоком матері взаємно передавалося, що сусіди заздрісні і вдаються до магії. Якщо котрась із сімей придбала меблі, то їх привозили пізно ввечері, щоб сусіди не побачили й не позаздрили.
Корівкам, що недавно отелилися, й вийшла на пашу, зав’язували на хвіст червону стрічку, аби сусіди не наврочили. Які б прикрощі не траплялися, обов’язково мали бути без вини винні сусіди.
З кожним десятиліттям покоління Петруків і Павлюків ставали більш цивілізованими, смирними і набожними, віталися при зустрічі, при потребі говорили, хоч і крізь крізь зуби. Але щоб діти побралися, навіть не допускали.
А тим часом Іван і Марія, навчаючись у коледжі, намагалися потрапляти один одному на очі, ніби порозмовляти про навчання. Іван як третьокурсник взявся допомагати Марійці з курсовою. З часом вони зрозуміли, що закохані, почали зустрічатися, мали намір одружитися.
Хтось із односельців натякнув Петрукам, що їхній син любить Павлюкову Марічку. Ті зразу заговорили, що дівчина Івана приворожила, а він має вступати в медуніверситет, а не женитися.
Павлюки в свою чергу казали, що хлопець ще той ловелас, закрутив дівчині голову, а їй треба коледж закінчити й далі вчитися на лікарку, бо вона в них розумниця. Словом, жодна зі сторін не погоджувалась із вибором їхньої дитини.
Та молоді вирішили поламати цю багатолітню традицію неприязні. Замість ЗНО Іван пішов у військкомат. Для Петруків це був сюрприз. Але проводи синові організували, надіючись, що в армії забуде свою Марічку.
Павлюки також не проти були віддати свою доньку заміж за односельця, який залицявся до неї, тільки б не за Івана. Але Марія чекала коханого. За той час закінчила коледж.
Навесні повинен був демобілізуватися її коханий, і вони всупереч їхнім батькам мали б повінчатися.
Але це була тривожна весна 2022 року, демобілізація строкових військовослужбовців відмінялася. Натомість Марія Павлюк вистоювала довжелезні черги у військкоматі, щоб бути, як коханий, на передньому плані боротьби. Зараз вона на сході нашої країни.
Чи перетнулися шляхи сучасних Ромео і Джульєтти – невідомо.
Надіємось на щасливе продовження цієї зворушливої історії після нашої перемоги.
