Хвіртка відчинилась і я мало свідомості не втратила, коли поглянула у власний двір. Таксист мені чемодан із авто подає, я повинна розрахуватись, але не тямлю що й до чого, бо те що перед очима була на мій дім уже й не походило

Хвіртка відчинилась і я мало свідомості не втратила, коли поглянула у власний двір. Таксист мені чемодан із авто подає, я повинна розрахуватись, але не тямлю що й до чого, бо те що перед очима було на мій дім уже й не походило.

Чоловік залишив мене коли доньці було 5. Наша родина саме проходила випробування безгрошів’ям і втрати власного житла. нам сусідка віддала стареньку хатину своєї бабусі і побачивши ту хатку чоловік здався:

— Пробач, та я так не можу – сказав він. – Я здатен прогодувати себе, крапка. Вважай мене слабким, та я йду.

От так, без родини і підтримки я залишилась сама у двох кімнатках старенької глиняної хатинки у незнайомому селі. Та хатинка і досі стоїть на нашому подвір’ї. Тримаю її як пам’ять і нагадування про те, яким може бути життя.

Я не опустила руки, хоча тоді багато плакала. Звернулась до подруги і попросила її узяти доньку до себе на літо, бо ж сама мусила їхати на заробітки.

Передавала на життя доньці, платила гроші за догляд за нею своїй подрузі. Коли я повернулась і зробила у тій хатині косметичний ремонт готуючись до зими, подруга сама мене набрала. Вона була при надії і говорила що найближчі три роки точно не вийде на роботу.

— Твоя Маринка і моя Надійка, що сестри рідні. Хай собі будуть удвох, та й мені гроші не завадять. Якщо маєш можливість і плани – їдь на заробітки, я побуду із Маринкою. Мені навіть ліпше буде, якщо вона буде в мене.

Звісно ж, я поїхала. але цього разу в Англію. Передавала передачі, гроші, але основну суму складала, бо мріяла про власну хату. мені подобалось те село де я опинилась з волі своєї долі непростої. Тож саме там, а не в місті, я бачила свою старість.

Маринка росла. а разом із нею ріс і наш новий дім, який я будувала у дворі старої хатинки. Викупила ще дві хати поруч, посадила сад і зробила велике подвір’я.

Я таки змогла заробити – маю дім і двір, про який мріяла. Завдяки дизайнеру отримала таке подвір’я при погляді на яке, душа радіє і милується око.

Доня моя нині у тому будинку разом із зятем і онуками живуть. Мають вони квартиру у місті, але поки не поспішають у столицю – в селі спокійніше, та й дітям на природі ліпше.

Так, я знала, що моя донька ще й свекруху у наш дім забрала. Я навіть раділа тому, адже донка працювала віддалено, як і зять, а свекруха допомагала із дітками. От тільки я не очікувала того, наскільки ж активною виявиться та жінка.

Коли я приїхала у відпустку і відчинила хвіртку, аби зайти на власне подвір’я. то мало не зомліла. Справа в тому. що нічого того, що я робила, у що душу вкладала усі ці роки, не було.

Замість прекрасних клумб із хвоєю і хостами, замість фонтанчику і невеличкого декоративного ставочку, замість шовкового газону, на мене дивились акуратні грядки із висадженими часником,цибулею і картоплею. Прямо посеред двору був город.

Я навіть не могла слова мовити, бо ж де такого чекаєш побачити, а сваха так радо:

— Тут трава лиш росла. Я так наробилась поки виробила ось цю ділянку. Буде у нас тепер усе своє, натуральне для онучаток. А то все купуємо. Нащо, коли своя земля травою поростає?

Я глуха і німа зайшла у хату і до доньки:

— Ой, мамо, не роби із мухи слона. Зарівняєш і знову своєї трави насієш. Хіба то така вже проблема? а вони в тому городику із дітьми пораються і скільки у них щастя від того, що гріх і слово сказати. Ти все одно місць побудеш і в Англію, а нам тут жити.

Я ж не могла того так просто лишити і попросила сваху більше не робити такого, адже на той газон і клумбу навколо якої вона і зробила свій город, я щорічно витрачаю чималі гроші. Та й ну! Нащо мені город посеред подвір’я?

— Ну пробачте, – мовила вона ображено. – я в Англію дзвонити не стала, не турбувала Вашу Величність. А донька ваша мені сказала “робіть як подобається”. Тепер про все питатиму. Дихати у вашому дворі можна?

Не повірите, але через той шмат землі 10 на 5 на моєму ж власному подвір’ї на мене ображені і донька і зять і сваха. Бачте. я усіх поставила у дуже незручне становище і взагалі, могла б і змовчати, бо ситуація не варта і обговорення – пусте.

Ходжу і не розумію, як так вийшло, що на власному подвір’ї уже й розпоряджатись права не маю. Дивлюсь на отой часник і цибулю і плакати хочеться.

От скажіть – я не права? Висмикнути усе те і знову засіяти газоном, бо то моє подвір’я і я так хочу, а чи не чіпати бо то й справді не важливо і я таки поїду за місяць знову на заробітки?

От як бути?

You cannot copy content of this page