Хлипкий мій Іван, ой хлипкий. Тільки шістдесят виповнилося, а він вже згорбився та сили не має, добре, що хоч зарплата добра, бо він у мене екскаваторник і то вправний. Але як подивлюся, до чого те все йде, то вже мені оскомно стає.
Що я без нього буду робити? Пенсію мені його не дадуть. А на мою я не дуже й проживу, а діти точно помагати не будуть, бо це ми їм помагаємо чим можемо.
От щосуботи ходить Іван синові помагати на його лісопилку, там щось крутить, переносить, підтягує, приходить і кашляє пів години і каже, що йому щось коле.
– А що ти хотів, – кажу я йому, – То ж треба дитині допомогти.
А хто дитині допоможе, як не власний батько?
Донька моя старша теж не має щастя в стосунках, бо вже третій чоловік і третя дитина на носі, то звичайно, що ми помагаємо і грошима і з дітьми сидимо, бо ж як і третій випарується, то я вже сама буду триматися за серце.
– Йди, Іване, до дітей, бо треба з ними посидіти. Поки молоді прийдуть, – кажу йому, а він і йде.
А хто має йти? У мене роботи он купа, а він як тільки що, то за гаражі біжить, то кому того треба? Потім зранку встати не може, а так з дітьми посидить і їм добре, і йому теж корисно.
А прийде з роботи, то я одразу всі кишені перевірю аби не мав спокуси піти з хлопцями кудись на рибалку, бо всі гроші ми маємо відкладати, бо мало що може статися.
Отак і живемо та я бачу, що не дуже Іван довго профунциклірує і треба відтепер думати про те, з ким мені жалі жити.
От познайомилася недавно в подруги з її братом, веселун ще той, мого віку і здоров’я прекрасного, не чоловік, а картинка. А пенсія у нього шахтарська, то я взагалі розтанула!
Подруга сказала, що він удівець і я вже вся приготувалася до компліментів та залицянь.
І для цього я все зробила – одяглася, причепурилася, а Івану сказала, що йду на вечірню. Гарно ми в подруги посиділи, яких тільки анекдотів не розповідав Степан та все на мене поглядав, а я на нього. Але подруга давай позіхати та говорити, що вже й так дев’ята вечора і їй зранку вставати.
Пішли ми геть і Степан мене проводжає, а потім й каже, що ми можемо собі ще в парку погуляти та поговорити. Звичайно, що й на пригощання розщедрився, але я від таких пригощань вже давно пам’ять втратила, бо таке було хіба за школою в дитинстві.
Комарі гризуть, все в руках тримаєш і стараєшся дивитися чи знайомі не бачать мене в такому вигляді. Далі ще в мене грошей позичив, бо не ставало йому, нащо мені такий чоловік здався. Що я йому маю зичити гроші?
Я до такого не звикла. але вже мала добути те все до кінця, бо в Степана не лише язик заплітався, поки його додому довела, то вже й північ.
Я так змучилася своє майбутнє безбідне будувати, що вже й слів не мала, коли на порозі Іван почав мені претензії висловлювати, де це я ходжу.
А що я маю йому сказати? Правду не скажу, тому ляпнула, що то така служба, що цілу ніч триває, але я не витримала.
– Вже краще чоловіче з тобою хрест нести, ніж ото перед іншими колінкувати, – сказала йому і впала та захропла.
Дуже важко нам жінкам ведеться в цьому житті – все самі мусимо робити, а чоловіки тільки на словах мастаки.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
