І крайнього ж не знайдеш в цій ситуації, хоча як добре пошукати, то можна й на себе вийти. Але ж де я можу зізнатися сама собі, що я своїми думками, надіями, найблагішими намірами це все спричинила?
Я часто читаю історії і бачу, що всі найголовніші зміни в житті жінок трапляються з якоїсь халепи. Моя ж трапилася з добра, як каже тепер моя мама, надто вже мені добре велося. А я от не знаю чи від цього?
Отож, жила собі жіночка, рочків сорока двох – я. Двоє великих дітей, своя квартира і машина, невеликий рахунок у банку, діти самостійні і вже вчаться в інституті.
Все це нам забезпечив колишній чоловік, він пішов з родини, коли дітям і десяти не було, але залишив нам квартиру, і завжди помагав дітям з усім. Я працювала лише заради того аби прогодувати себе, бо все інше забезпечував колишній чоловік. Мені вдалося назбирати на власну машину, відкласти грошей, мати час на себе.
Спочатку я дуже переживала з ким я буду. Як буде далі моє життя, але все складалося добре, головне мати стабільність, а про чоловіків подумаю пізніше – так я собі тоді так думала.
Та й не дуже мені хтось траплявся хороший, а жити з чоловіком заради чого, якщо у мене все є?
Хіба не так? Якщо в чоловіка більше, ніж у тебе, то ще можна подумати, а коли у мене більше, та ще й чоловік з якимись дивними поглядами, що жінка йому повинна, то нащо мені такого.
Було кілька романів за цей час, але то все не рахую за серйозне, бо не привело ні до чого.
І так я дожила до сорока років, а далі й моторошно стало: діти випурхнули з гнізда, я лишень серіали дивлюся та думаю чи кота не завести. А що далі?
І на ловця й прибіг звір, прийшов до нас на роботу новий колега, не чоловік, а мрія. Всі ми потайки на нього задивлялися, бо він був молодий і одружений, і дуже гарний, такий високий, мужній. Наче з картинки.
Я теж милувалася Дмитром здалеку, бо, по-перше, до одружених не маю інтересу особистого, а, по-друге, як би я себе високо не цінувала, але він точно не для мене.
Ми працювали довго разом, вже й захоплення ним спало, вірніше той перший ефект, а далі виявилося, що Дмитро приємний у спілкуванні, уважний, добрий. Міг мене прикрити на роботі, я йому щось допомагала, доречно жартував, робив компліменти. Та скільки мені там того треба було аби закохатися в нього без пам’яті?
А далі на корпоративні я йому в почуттях і зізналася. Так Дмитро став моїм коханим.
Я не думала забирати його з родини, мені було важливо, що мої почуття взаємні.
А далі сталося диво – я чекала дитину. Дмитро був дуже радий, підтримував мене, розвіював сумніви і казав, що я з усім справлюся, а він мені допоможе.
Але далі я почала наче ржавіти, то ногу відняло, то спину прихопило, ніби хтось мене вивертає назовні, чи то я вже забула, як то буває. І при тому мої кишені порожніли аби якось себе в купі тримати.
З роботи я пішла, бо не могла фізично туди прийти, мама моя за голову хапалася, діти не підтримали, а Дмитро перестав приходити. Я сама була в пологовому і знаєте, як це одній все це винести, сама несла малюка додому, сама купувала колиску, ванночку, а я ж іще й ходити сама не могла. Мама лишалася з малюком, а я йшла скупитися.
Ті перші місяці я не знаю, як і витримала без ніякої допомоги ще й в такому стані. Я б зателефонувала Дмитрові, але як дружина побачить? Та й він сам знає, де я живу.
Мені дуже хотілося дізнатися, де він, але в кого я спитаю?
Якось прийшли з роботи дівчата, принесли подарунок, все випитували хто батько малюка.
– Тобі потрібна няня, ти ж не справляєшся, – казали вони, коли я ледве волочила ногу.
– Так, але я зараз на мілині, – відказувала я, – всі заощадження використала на найнеобхідніше.
– То попроси в батька дитини, – дивуються вони.
І як я мала їх питати, де Дмитро? Вони б усе зрозуміли. А я не хотіла аби у нього були неприємності.
В результаті я з заможної жінки перетворилася на людину, яка вирішила продати авто аби мати кошти на життя. З квітучої жінки ледве волочу ноги. Зі спокійної жінки, не маю ні хвилини спокою.
Єдина перевага, що я маю ще одну любов на все життя – донечку.
Діти граються з Катрусею, гуляють з нею, бо мені важко зі своєю спиною це робити. Мама приходить на кілька годин вдень і це справді дуже цінно. Я люблю свою донечку, рада, що вона у мене є, попри всі втрати, які довелося пройти.
Але час від часу думаю – а якби я встояла перед Дмитром? Що тоді?
