– Ось так в житті буває! – мало не в голос волає п’ятдесятилітня Варвара Федорівна. – Я ж все життя заради неї, заради дочки! Ростила, любила, все робила! Заміж більше не вийшла … Ну ось, отримала на старості років подяку. з речами на вихід! Проміняла мене на чоловіка. Виставила матір з квартири і не скривилася.
Свого часу, двадцять шість років тому, Варвара Федорівна приїхала в столицю з далекого Закарпатського села. У столиці вчилася, працювала, зустріла свою любов, вийшла заміж, з’явилась Вероніка. На жаль, з чоловіком не склалося. Чоловік в ті часи був людиною досить-таки впливовою, і відразу після розлучення в рахунок аліментів купив однокімнатну квартиру в столиці, яку оформив на дочку.
Варвара Федорівна тоді була згодна на все: обирати особливо не доводилося, жити їй було ніде, а повертатися до себе в село, в маленьку хатинку зі зручностями у дворі не хотілось. У цій квартирі, купленій батьком для Вероніки, мама з донькою і прожили до цього дня. А кілька місяців тому Вероніка почала збиратися заміж.
Хлопець ніби хороший, але, на жаль, не місцевий. Дружину привести йому нікуди. Але це не проблема – вважає Вероніка. Житло є у неї. Заковика тепер тільки в одному – маму потрібно кудись дівати. Бо жити всім разом в однокімнатній квартирі – нонсенс.
– Роби, як вважаєш за потрібне! – сказав Вероніці батько, до якого вона звернулася за порадою. – Квартира твоя – і юридично, і фактично. Я більше нічим допомогти не можу, свій борг перед вами обома я виконав. Далі розбирайтеся самі …
Вероніка вважає, що матір цілком може зараз знімати кімнату, а на пенсії поїхати до себе на батьківщину, в той будинок, звідки приїхала в столицю багато років назад. Так, там давно вже живуть її, материні, брати-сестри з сім’ями, і Варвару Федорівну ніхто не чекає. Але і не виженуть – бо ж дім успадкували всі троє. Та й взагалі, село – це не столиця, великих проблем з житлом там немає. Влаштуватися можна, хатинку придбати якусь там – на це навіть пенсії вистачить.
– А що робити? – розводить руками Вероніка. – Мені брати кредит, чи як? Виплачувати казна кому відсотки і постійно переживати найближчих років з десять? Маючи своє житло? Майбутній чоловік пропонує такий варіант, але я не згодна! І знімати теж при власних квадратних метрах, не бачу сенсу. Матір ще не стара, їй навіть до пенсії ще кілька років. Вийде на пенсію – я готова їй допомагати. Але віддати своє житло і піти на вокзал з чоловіком і майбутніми дітьми, щоб їй було добре – це занадто! Вона все життя знала, що квартира не її. Знала, що дочка росте. За двадцять років могла б уже хоч якось про себе подбати, хіба ні? Хто винен, що вона цього не зробила?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
