І нічого мені в голові не дзенькнуло, коли мій хлопець перед паном назвав мене сестрою. Я подумала, що так воно й треба, бо ж як нам разом треба було лишитися, але час показав інше.

То лиш були початки двотисячних і лиш люди почали виїздити на роботи за кордон. Мені було двадцять років і ми зустрічалися з Василем вже рік, все йшло до весілля, але на що його робити? Мої батьки працювали на фермі. А там самі знаєте, як не продукцією платили, то затримували зарплату і так власник казав, що от-от закриється, бо не вигідно тримати худобу.

А я так хотіла весілля, щоб і лімузин білий, сукня біла, кульки білі і троянди, обов’язково білі. Всі ж ту пісню пам’ятаєте?

На заручинах, як я почала розказувати, яке хочу весілля, то свекруха майбутня ледь не розсміялася, а тоді й каже:

– Ми своїх гостей погостимо, гроші на те маємо. Але на твої забаганки хай тобі батьки дають.

Звичайно, що мама й тато зблідли і ще й пальцем покрутили:

– Ти що? Та ми в школі орендуємо кухню і зал, ялицями та кульками прикрасимо і тебе може на джипі підвезе Володька Петруньців. Все.

Я на них образилася і вийшла з-за столу. Нащо мені джип, як я хочу лімузин і то білий?

– Та хто сюди заїде?, – намагався мене переконати наречений, але я була невблаганна – або весілля мрії або нічого.

– Тоді поїхали в Польщу і заробимо на весілля, – каже мені Василь.

І я погодилася не так від того, що разом заробимо, як від того, щоб потім батькам шпрінькати, що вони мені весілля не зробили.

І ось ми поїхали, але що ми там зазнали – ні мови не знаємо, в копиці сіна ночували, від машин по лісі втікали. І ось взяв нас один фермер на роботу і я так зрозуміла, що він спитався, хто ми один одному і Василь відказав, що сестра. Він трохи знав польську, бо вже був там на заробітках, бо старший за мене на п’ять років.

І ось ми працюємо. А я собі й думки не допускаю, що він щось не те сказав, бо він це пояснив тим, що ми можемо жити в одній кімнаті, бо місця й так обмаль, а працівників купа.

І ось ми вже працюємо, мене не раз пан кличе аби я прибрала в хаті, зварила їсти робітникам, так що я наче й при роботі, але не дуже важкій. Я лиш тому тішуся, що скоро заробимо на весілля і будемо жити довго, і щасливо.

Аж якось приходить Василь і каже мені, що пан обіцяв нам зробити документи і для того він хоче мене запросити на вечерю.

І тут я стрепенулася:

– Яка вечеря? Ти що?

– Та звичайна вечеря, посидите і поговорите. Що тобі важко? А натомість він нам зробить папери, що ми зможемо приїжджати сюди і працювати, коли захочемо, навіть зможемо поїхати в іншу країну! Що тобі важко? Якщо згодишся, то ми все одно одружимося і я тобі цього ніколи не згадаю.

Я тоді була молода, але все ж думка мені закралася про те чи, по-перше, не згадає, а, по-друге, чи треба мені такого чоловіка, який заради вигоди згоден на таке?

– Та то для нашої родини, ти чого? А як діти у нас будуть, то де я маю заробити грошей, а так буду мати чисті папери, – не вгавав Василь.

Я відмовилася і вже ніякої мови про весілля не було. Добре, що вернулася в Україну з тих заробіток і вже по-іншому дивилася на те, з ким я хочу життя своє пов’язувати. Зараз у мене в самої доросла донька і я їй кажу, що яка би не була тобі людина люба, але як не по-твоєму, то так і казати, і не поступатися, бо потім дорожче вийде.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page