fbpx
Історії з життя
— І, ось ще таке, — продовжував батько, тримаючи руки сина в своїх долонях. — Ти знаєш і розумієш, що наша мама ще молода, їй тільки трохи більше тридцяти. Коли мене не стане, вона може зустріти іншого чоловіка, який допомагатиме вам, то ти, сину, не заперечуй мамі. Прийміть із сестричкою того чужого дядька за свого. Бо наша мама найкраща, і вона ще має право бути щасливою

— Сину, синочку, вислухай моє прохання, — тихим голосом промовляє батько, притуляючи до своїх себе підлітка. — Ти ще малий, але не настільки, щоб не розуміти, що я мушу залишати вас всіх. Бачиш, зла доля не хоче мене відпускати з своїх тенет. Лiкарі робили все, що могли, але, видно, така воля Божа: догоряє моя свічка.

Син знав, що тато промовляє останні слова. Схлипуючи, він просив:

— Тату, тату, будь з нами.

— Я, сину, тебе залишаю в цій хаті за старшого, — продовжував батько. — Ти не плач, бо змінити вже нічого не можна. Прошу, допомагай мамі, слухайся її, не ображай сестричку, заступайся за неї. Знаю, ти сильний…
Розмова переривалася, позаяк батькові було говорити важко, та ще про таке малолітньому сину. Яку це силу волі треба мати, щоб отак, дивлячись у очі вічності, давати настанови підлітку, причому, не зронивши й сльози.

— Іще, синку, прошу, щоб ти вчився і здобув спеціальність, про яку і я колись мріяв. Ну, ти знаєш яку, — син кивнув головою.

“ПРИЙМІТЬ ТОГО ЧУЖОГО ДЯДЬКА ЗА СВОГО”

— І, ось ще таке, — продовжував батько, тримаючи руки сина в своїх долонях. — Ти знаєш і розумієш, що наша мама ще молода, їй тільки трохи більше тридцяти. Коли мене не стане, вона може зустріти іншого чоловіка, який допомагатиме вам, то ти, сину, не заперечуй мамі. Прийміть із сестричкою того чужого дядька за свого. Бо наша мама найкраща, і вона ще має право бути щасливою.

Батько щиро обняв сина. Його широко розкриті очі запитували, чи зрозумів малий усе, що сказав батько.

— Тату, я зроблю все. Я любитиму і маму, і сестричку, не дам нікому їх образити. А ще вивчуся, обіцяю. І те, останнє, теж виконаю, — промовив твердим голосом хлопець.

…Уже два тижні дружина сиділа біля чоловіка. Вони розмовляли, згадували як зустрілися, як одружувались, згодом ставали на ноги, будували свою хату-гніздечко, як народжувались дітки… Він голубив її і тихо казав:

— Як мені з тобою розпрощатись, як же ти будеш без мене?

Вона, як могла підтримувала, вселяла надію, “а може”. Та все ж надія жевріла…

НЕЛЕГКО БУЛО ВДОВІ З ДІТЬМИ

Через два дні не стало для дітей батька, а дружина.

— Як жити, як виховувати дітей… — сидячи за столом, бідкалась вдова.

Та син вмовляв:

— Мамо, не плач, я ще трохи підросту, вивчуся і буду працювати. А ти, матусю, знайдеш собі дядька, як казав тато, і нам буде з ним добре.

Мама крадькома посміхнулася: який ще ти, сину, малий.

Рік за рік — і підростали діти. Син уже вчився. Нелегко, ой як нелегко було вдові з дітьми. З роботою в полі допомагали родичі і з її сторони, і з чоловікової. А от з грішми постійно сутужно. Щоразу сину на дорогу треба дати, одягнути, в сумку щось покласти. А заробітки в колгоспі були мізерними. Трудилася, крутилася вдова і на роботу бігла, і господарство тримала. Якусь худобину продасть — уже курточки-чоботи на зиму придбала. Старалася, щоб діти не гірше виглядали інших, щоб були не голодні, не холодні. А син, приїжджаючи з училища на вихідні, часто запитував, чи не знайшла ще дядька. Мати, усміхаючись, відповідала:

— Сину, ти вже дорослішаєш і повинен зрозуміти, що вони на дорозі не валяються, що всі добрі мають свої сім’ї, а аби-кому не місце в нашій хаті. Нам не треба гіршого за тата.

Після такої розмови син на деякий час замовкав.

З роками в сім’ї вдови налагоджувався побут, збільшилась зарплата, часто бралась за додаткову роботу. Та і син почав працювати. Вона ще й досі любить пов’язати хустку, яку син подарував з першої зарплати.

Не зогледілась, як виросли діти. Як плакала мати-вдовиця, коли виряджала сина, а згодом і доньку до вінця:

— З ким буду житом обсипати, з ким буду частувати?

Поодружувалися. Звили свої гніздечка. А вона так і залишилась сама. То про дітей дбала, тепер — про внуків. На себе часу завжди не вистачало.

ВДЯЧНА СИНУ ЗА РОЗУМІННЯ

На день народження до внука поїхала зі своєю подругою, з якою ще зі шкільної парти дружать. Вона заміжня, щира, добра жінка, її чоловік часто допомагає по господарству.

Внук-іменинник дуже зрадів появі бабусі. Зразу ж — до столу, на якому чого тільки не було.
Наливаючи винo, син запитав у мами:

— А чого це, мамо, ви приїхали без свого друга? Я хотів би бачити вас разом. Він не захотів, чи ви не запросили?

Мама якось зніяковіла, навіть рум’янець запалав на щоках. Товаришка, яка знала всі секрети і цей теж, шепнула:

— А що, він знає? Та в ролі кого ти привезла б його до сина, невістки, внуків?

Син добре розчув не такий уже і шепіт.

— Ви не праві, — звернувся син до тітки Віри. — Я все знаю, бо був свідком, коли через десяток років цей чоловік, овдовівши, відшукав нашу маму, колишню його знайому. Я тоді якраз був у мами і бачив цю зустріч. Знаєте, я дуже щасливий, що нарешті мама зустріла чоловіка, з яким може поговорити, розказати свої проблеми (бо як же без них!). А він вислухає її, щось порадить, підкаже. А ви ж знаєте, що моя мама залишилась сама з дітьми такою молодою, як їй було важко виховувати нас, одягати-взувати, згодом вчити, справляти весілля без надійного чоловічого плеча. Слава Богу, що хоч родичі не відцуралися, допомагали чим могли. Вам, прошу вибачення, цього не зрозуміти, бо живете в парі, в достатку і дітей одружували разом. І не має значення, в якій ролі він буде тут присутній. Він — мамин друг, то значить, і наш. От його роль!

Молодий чоловік на мить замовк і згодом, продовжив:

— Я всі роки, від того, як не стало батька, тільки і думав, щоб моя мама зустріла чоловіка до душі. Бо всі батькові прохання я виконав, а от те, останнє, думав, що й не збудеться. Не судилося у молодих роках, то нехай хоч на схилі літ вона посміхнеться щиро, від душі. Як каже мама, в них немає майбутнього, бо вже літа на зиму повернули, але є сьогодення, є зустрічі. І вони ними живуть. І я від цього щасливий. Впевнений, що душа нашого батька, що дивиться з небес, теж радіє, бо він цього бажав.

Тітка Віра ніяково опустила очі:

— Та я теж щаслива за неї. Пробачте, не хотіла вас образити, бо не знала, що є такі діти, щоб так розуміли своїх батьків, так підтримували і були щасливі за них.

Син, підливаючи в келихи винa, проголосив:

— Вип’ємо за щастя, бо воно треба для всіх, незважаючи, кому яка в житті випадає роль.

Автор  – Олена ЯРОЩУК.

За матеріалами – Українське слово.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!