Ноги затерпли так, наче я засиділася в незручній позі кілька годин, хоча насправді я просто нерухомо лежала на готельному ліжку. У вухах пульсувало, а серце вибивало чечітку, що здавалося, її чути навіть у коридорі. За тонкою стіною номера гримів голос. Той самий голос, який я навчилася впізнавати за секунду до того, як відчинялися двері кабінету. Низький, впевнений, з тією специфічною хрипотою, яка зазвичай означала, що зараз хтось отримає на горіхи за неправильно поставлену кому в кошторисі.
— Та куди ви цей валізу тягнете? Я ж сказав, я сам розберуся, — долетіло з-за стіни.
Я затамувала подих. Це не міг бути він. Тільки не Віктор Степанович. Тільки не тут, у Хургаді, за тисячі кілометрів від нашого запиленого офісу з його нескінченними регламентами. Я ж спеціально обирала цей готель — не надто пафосний, але з гарними відгуками, щоб просто зникнути на два тижні. Сховатися від його вічного «Людмило Віталіївно, ви знову запізнилися на дві хвилини».
Я натягнула ковдру на голову. Це просто втома. Переліт, сонце, зміна клімату — ось і вчувається казна-що. Але всередині все одно все стислося в тугий вузол. Я лежала і згадувала наш перший день знайомства пів року тому.
Тоді я теж запізнювалася. Як завжди — на п’ять хвилин, які я вважала своєю законною «дамською» пільгою. Я летіла коридором, на ходу поправляючи спідницю і впевнена, що моя посмішка виправить будь-яку ситуацію. Колектив мене знав: я була тією, на кого чоловіки задивлялися, а жінки лише підтискали губи. Я звикла бути «най-най», тою, якій прощають дрібні гріхи за гарні очі та вміння тримати спину рівно.
І ось я влітаю в кабінет, а там він. Новий головний інженер. Сидить за моїм столом, гортає теку з документами і навіть не підіймає очей на мій ефектний вигляд.
— Ви економістка? — запитав він тоді, дивлячись у папери.
— Я Людмила Віталіївна, провідний фахівець, — відповіла я з викликом.
— Від сьогодні ви — фахівець, який приходить на роботу о восьмій тридцять, а не о восьмій сорок дві. Керівник має показувати приклад, а не влаштовувати дефіле перед підлеглими, — він нарешті глянув на мене. Холодно, професійно, без жодного натяку на захоплення.
Того дня я вперше відчула, як палають мої щоки. Не від компліментів, а від люті.
Минуло шість місяців справжнього випробування. Кожен мій звіт він перевіряв так, ніби там шукали державну таємницю.
Кожне зауваження було влучним, і це бісило найбільше. Він не був самодуром — він просто вимагав від мене того, що я вміла, але лінувалася робити ідеально. Поступово моя самовпевненість почала давати тріщини. Я ловила себе на думці, що перед виходом з дому тричі перевіряю, чи всі документи в теці, аби тільки не бачити його незадоволеного погляду.
І ось — відпустка. Єгипет. Я так чекала цих двох тижнів, щоб просто побути собою, а не «економісткою з помилками». І тут цей голос за стіною.
Зранку я вийшла на сніданок у найгіршому настрої. Сонце сліпило, море десь там шуміло, але я бачила лише тарілку з круасанами. «Тобі здалося, Людо, — переконувала я себе. — Це просто перевтома. Світ великий, голоси бувають схожі».
Я відламала шматочок десерту, піднесла ложку до рота і… завмерла.
— Тут непогано готують каву, хоча сервіс дещо повільний, вам не здається?
Я повільно, дуже повільно повернула голову. Поруч зі столом стояв він. У лляній сорочці, злегка розстебнутій біля коміра, у сонцезахисних окулярах, які він саме зараз знімав. Віктор Степанович.
Я ледь не поперхнулася. У горлі пересохло, а ложка з десертом так і залишилася в повітрі. Перша думка була абсолютно ідіотською: «Я знову запізнилася, навіть на сніданок».
— Вікторе… Степановичу? — прохрипіла я.
— Доброго ранку, Людмило Віталіївно, — він спокійно відсунув стілець навпроти і сів. — Бачу, ви теж вирішили змінити декорації. До речі, вам дуже личить цей колір. У офісі ви зазвичай у чомусь суворішому.
Я мовчала. У голові панував хаос. Хотілося втекти, сховатися в номері, змінити готель, полетіти додому першим же рейсом. Вся моя вибудувана броня «незалежної красуні» розсипалася. Я відчувала себе школяркою, яку застукали за прогулом уроків.
— Ви… ви як тут? — нарешті витиснула я.
— Так само, як і ви. Літаком, — він ледь помітно посміхнувся. — Пропоную угоду. Ми зараз не в кабінеті. Я не ваш начальник, ви не моя підлегла. Жодного слова про звіти, запізнення чи плани на наступний квартал. Просто два туристи, які випадково опинилися в одному готелі. Що скажете?
Я глянула на нього. Без піджака, без тієї вічної папки в руках він виглядав інакше. Навіть… цікаво?
— Добре, — відповіла я, нарешті опустивши ложку. — Жодного слова про роботу. Але якщо ви почнете критикувати те, як я плаваю, я викличу охорону.
Він засміявся. Це був перший раз, коли я почула його сміх. Не сухий і формальний, а справжній, щирий.
Наступні кілька днів стали для мене відкриттям. Виявилося, що людина, яка змушувала весь відділ тремтіти від одного вигляду його підпису, знає сотні історій про стародавню архітектуру, вміє смішно торгуватися на місцевих ринках і дивовижно тонко відчуває настрій співрозмовника.
Ми багато гуляли. Просто берегом, коли вода приємно холодила ноги, а пісок забивався між пальцями. Ми говорили про книги, про дитинство, про те, як важко іноді бути тим, від кого всі чекають лише сили та рішучості.
— Знаєте, Людмило, — сказав він одного вечора, коли ми сиділи на терасі, — я ж бачив, як ви мене ненавиділи перші місяці.
— Я і зараз іноді ненавиджу, коли ви закреслюєте мої розрахунки червоною ручкою, — чесно зізналася я.
— Це професійне. Ви ж талановита, просто звикли, що вам усе дається легко. А я не люблю, коли талант витрачають на «і так зійде».
Я мовчала. Дивно було чути це тут. Я звикла, що мене оцінюють за зовнішністю, за вмінням подобатися. А він бачив щось інше. Щось, що я сама в собі давно заховала за маскою «примхливої панянки».
Я відчула, як у мені щось змінюється. Це було не просто захоплення чи курортний роман. Це було відчуття, що мене нарешті побачили справжньою. Без макіяжу (який я перестала наносити на третій день), без ідеальної укладки, просто жінку, яка може бути втомленою, розгубленою або просто веселою.
Я закохалася. Сильно, гостро, як у вісімнадцять. Кожен дотик його руки до мого ліктя, коли ми виходили з човна, викликав електричний розряд. Я вже не рахувала дні до кінця відпустки — я почала їх боятися. Боялася повернення в сірий офіс, де ми знову станемо «начальником» і «підлеглою».
Відпустка закінчилася раптово. Останній вечір ми провели майже в мовчанні. Просто дивилися на воду. Я хотіла запитати: «А що далі?», але язик не повертався.
Додому я повернулася в порожню квартиру. Місто зустріло дощем, який миттєво змив залишки засмаги і відчуття свята.
А вранці я прокинулася з жахливою слабкістю. Температура підскочила до тридцяти восьми. Організм просто відмовився приймати цю холодну реальність після єгипетського тепла.
Я лежала під пуховою ковдрою, дивлячись у стелю. Телефонувати на роботу не хотілося. Знати, що він там, а я тут, і що все, можливо, було лише ілюзією, було нестерпно.
Вдень зателефонувала Світлана з бухгалтерії.
— Людо, ти як? Чула, ти на лікарняному? — її голос звучав піднесено. — Слухай, у нас тут такі новини! Нашого «залізного» Віктора переводять. Кажуть, у головний офіс, на підвищення. Тільки-но збори закінчилися. З одного боку, шкода — він хоч і суворий був, але діло знав. А з іншого — хоч видихнемо трохи, ніхто не буде за запізнення на п’ять хвилин вичитувати.
Слухавка ледь не випала з моїх рук. Перевели. Навіть не попрощався. Просто пішов далі своєю кар’єрною драбиною, залишивши мене з моїми спогадами про вечірні прогулянки та розмови про архітектуру.
Я закрила очі. Сльози були гарячими, набагато гарячішими за мою температуру. Значить, справді просто розвага. Просто два туристи в одному готелі. Він же так і сказав.
Раптом у двері подзвонили. Наполегливо, тричі. Я подумала, що це знову сусіди зі своїми вічними проблемами — то дах тече, то домофон міняють. Хотілося заритися глибше в плед і не відсвічувати, але дзвонили так, ніби там була пожежа.
Я сяк-так накинула халат, шморгаючи носом, і попленталася до дверей. Відчинила, навіть не дивлячись у вічко.
На порозі стояв він. З величезним пакетом, з якого стирчали якісь фрукти та коробки з ліками.
— Людмило Віталіївно, — він критично оглянув мій розхристаний вигляд і червоний ніс. — Я ж сказав, що запізнення тепер скасовуються. Але це стосується і хвороби. Не можна так безвідповідально ставитися до свого здоров’я.
Я дивилася на нього і не вірила.
— Мені сказали… що вас перевели, — прошепотіла я.
— Правильно сказали. Тепер я не ваш начальник. І саме тому я тут, — він пройшов у коридор, поставив пакет на тумбочку. — Бо якби я залишився на посаді, мені довелося б дотримуватися корпоративної етики. А зараз я просто чоловік, який дуже хвилювався за жінку, що не бере слухавку.
Він підійшов ближче, торкнувся мого лоба теплою долонею.
— Гаряча. Марш у ліжко. Я зараз зроблю чай. І жодних заперечень — регламент змінився.
Я повернулася в кімнату, відчуваючи, як по тілу розливається зовсім інше тепло. Не від хвороби.
Через пів року я стояла перед дзеркалом у білій сукні. Тій самій, про яку колись мріяла, але вже не сподівалася одягнути. Світлана з бухгалтерії, яка прийшла привітати, тільки хитала головою.
— Ну ти даєш, Людо! Як ти його приборкала?
Я просто посміхнулася своєму відображенню. Я не приборкувала. Я просто дозволила собі бути не «най-най», а просто собою.
Я думаю про те, як часто ми шукаємо щось складне, вигадуємо собі образи, боїмося здатися слабкими або неідеальними. А щастя іноді просто оселяється в сусідньому номері готелю або заходить у твої двері з пакетом ліків, коли ти найменше на це чекаєш.
Чи можна знайти щастя, будучи собою? Як гадаєте?
