Чи то Леся ще не знає, чи просто так собі це все сприйняла за чисту монету, але донесла до мого чоловіка те, що я говорила, не заперечую, говорила, але я так не думала!
Тут всі так кажуть, спитайте через одну, то вам буде казати, що гроші малі платять, що роботи багато, що вже їде в Україну і не буде вертатися, бо за такі гроші ніхто робити не буде. От підтвердьте, що це так!
«Так нема роботи, так погано платять, що лиш другу квартиру доньці купила» – тут така приказка чи не через одну!
І я собі так само говорю та їду додому з грошима та сумками. Не те, щоб я вже заробила дітям по квартирі, але всіх вчу, годую, на мої гроші ремонти поробили.
Чоловік машину собі купив та на державну роботу їздить.
Я лиш п’ять років працюю, тому поки все так, думаю, що ще п’ять і буде в сина квартира, а ще п’ять, то й в доньки. А там буде видно, що я буду далі робити, лиш би мені моя сеньйора була здорова.
І ось я на поріг хати, ще не переступила, як чоловік каже:
– А чого то ти нічого не кажеш, що не плануєш вертатися?
– То тобі Леся вже донесла?
– Та хоч би її чоловік, але ти мала зі мною порадитися.
Я хотіла заперечити, що то всі так кажуть, хай нікого не слухає, але тон чоловіка мене спинив.
– Видно буде, – сказала я і почала розкладати сумки.
Приїхали діти, застілля, усмішки-обійми, все чудово. Пройшов тиждень і знову діти приїхали з навчання та вже до мене не лише з обіймами, але й зі списками: то одяг, то телефон, то за квартиру платити, то на каву…
Хм… Я роздала гроші і бачу, що купка змаліла.
Ще через тиждень вже замість усмішок питання:
– Мамо, а коли ти поїдеш? Ти ж не забула, що маєш нам на квартиру заробити?
– От-от, – каже й чоловік, – чи не засиділася ти вдома?
– Діти, я планую лишитися в Україні і шукати роботу тут, – сказала я їм
Що далі почалося! Я їх підвела, уявляєте? Вони хотіли аби я їм купила по квартирі, давала гроші на прожиття, а я всі їхні плани порушила.
Але далі я пішла ще далі:
– Мироне, у мене гроші скінчилися, мені треба, дай мені.
Дав, але як дав!
Так, наче не дає мені ту тисячу, а десять! Овва!
Але я далі не спиняюся та ще прошу на різне до хати, на продукти, собі щось купити.
– Та ти совість май! Розсілася тут, а я тебе годувати буду? Минулися ті часи, коли ти коло хати робила, тепер ніхто тебе утримувати не буде.
Я пожалілася дітям, а вони кажуть:
– Мамо, тато правий. Він не зобов’язаний тобі давати гроші, ти доросла жінка.
– Ах так, мої любі? То ви вже повнолітні і самі можете на себе заробити,- кинула я слухавку.
Мені відкрилися очі на тих, хто мені найрідніший, з ким я жила, для кого я жила. Та я не якась там з-під плоту аби мені кожною гривнею докоряти. Коли ти їздиш на моїй машині та живеш в хаті, яку на мої гроші майстри, а не ти, відремонтували.
За стільки років може пройти любов, хай буде, але ж повага мала б тільки зростати. Хіба мене нема за що поважати? От ви мені скажіть? Як таке можна казати жінці, та хай вона й без роботи, але чекай, вона піде і слова твої не забуде.
Не хочу зопалу приймати рішення, але висновки я вже зробила: як ти без копійки, то така й твоя ціна.
А ви що про це скажете?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
