Надійко, ходи швидше до хати, я уже все зготувала, – закликає Уляна з вулиці внучку.
Мала неохоче кидає гурт дівчаток.
– Бабцю, ви ж учора казали, що до того старого гаспида я більше не піду. Що вам уже набридло і хай би раніше думав, що коїть…
– Може, й казала, а ти не повторюй усілякої погані. Ліпше не барися. Темніє швидко, а тобі аж на сусідню вулицю треба. Й обережно з тими слоїками, не зашпортайся та не розбий. Ось тут борщ, а тут каша гречана. Біжи, поки тепле. Будеш слухняна, цукерок куплю.
Надійка невдоволено перекидає через плече приготовлений старенькою пакет. Бабуся у неї добра, цукерок і так купить. А плентатися в інший кінець села…
Он мама категорично відмовилася туди ходити. І тато. І лише як не вона, то бабця…
Слоїчки підстрибують на худеньких дитячих плечах. Уляна проводжає поглядом онучку. Мала ще, мусить слухатися. А от дочка із зятем – навідріз. Хоча й просила їх Уляна заглянути хоч інколи, хоч раз у ту хату край села – батько ж усе-таки.
– Хто? – саркастично усміхнулася дочка.
– Добре, що сказала, а то я б і не знала, мамо. Це правда. Залишив її Микола – доньці ще й року не виповнилося. Віявся по світах: переказували Уляні, що бачили його то на Херсонщині, то у наших краях, у якомусь селі за Почаєвом. То з однією, то з іншою жінкою. Подейкували, що залишив Микола тим жінкам, як і їй, дітей та нелегкі життєві клопоти.
Спочатку тривожилася, а потім уже й збайдужіла до подібних чуток. Виростила доньку, заміж за доброго хлопця видала. Роботящий і путящий, як кажуть. Поїхав на заробітки, не хату он – замок вибудував. Меблі купили, килими дорогі по всіх кімнатах – Уляні інколи аж страшно ступати. А зять сміється: поживіть, мовляв, хоч на старість, мамо.
І раптом, не знати звідки, Микола в селі об’явився. Згорблений, обшарпаний – мало хто і впізнає, особливо з молодших. Вона якраз воду набирала з криниці.
– Ти, Уляно? – зупинився, відвернувши погляд убік.
Аж відро з водою впустила назад у криницю.
Гепнулося об цямрини, як спогад – каменем у душу.
– Я – то я. А от ти – звідки? І куди? – оговталася.
– Е, – махнув рукою. Довго розказувати. Уже нікому я не потрібний. Вибиратися на той світ буду, слабий зовсім.
Не знаєш, хата моя, батьківська, іще не завалилася?
Розпитував так, ніби бачилися учора.
– Не знаю, – відповіла і пішла до свого дому. Микола ж пошкутильгав на колишнє обійстя. Там і оселився. У холодній напірозваленій хаті.
Не просив нікого і нічого помогти. Рубав сухі дерева у саду, розпалював раз у два дні грубку. А от їсти немає що, переказували сусіди Уляні.
Сердилася. Нащо їй це знати? Хіба лише один раз піде, гляне, чи не задубів там зовсім. Набрала з собою всілякої їжі.
– Ти з глузду з’їхала, мамо? – тільки й запитала дочка.
– Напевне, -відповіла одним словом стиха.
Тепер Уляна як не сама іде, то випроводжає Надійку з теплою їжею до Миколи. Хоча й щоразу обіцяє собі, що це – востаннє…
автор: Зіна КУШНІРУК.