— Якщо ви не купили подарунків, то просто дайте грошима, — сказала Наталя з такою впевненістю, ніби просила сіль у сусідів. — Дітям буде приємно. Для вас це ж не проблема, правда ж?

Я стояла посеред своєї вітальні й дивилася на неї. Софія й Артем уже витягнули шиї, чекаючи відповіді, а Сергій сидів на дивані й гортав стрічку в телефоні, ніби його це не стосувалося.

— Наталю, — я вимовила її ім’я повільно, ніби пробувала на смак, — ми вас не чекали. Ми не готувалися до гостей. І ми не будемо давати гроші тільки тому, що ви раптом вирішили приїхати.

Вона розправила плечі, ніби хтось наступив їй на ногу.

— Ти серйозно? — її голос став вищим. — Це ж діти! Ти хочеш, щоб вони пішли з порожніми руками після Нового року? Андрію, скажи своїй дружині щось!

Андрій стояв поруч зі мною, і я відчула, як його долоня ледь торкнулася моєї руки — тиха підтримка.

— Наталю, — він говорив спокійно, але твердо, — Марія має рацію. Ти приїхала без дзвінка, перевернула всю квартиру й тепер вимагаєш грошей. Так не робиться.

— Не робиться?! — Наталя розвела руками. — Я твоя рідна сестра! Ми приїхали до вас на свято, а ви нас соромите перед дітьми!

Софія почала ніяково переминатися з ноги на ногу, Артем дивився то на маму, то на нас.

— Мамо, а ми поїдемо без подарунків? — тихо запитав він.

— Побачиш, що ці тьотя й дядько скажуть, — різко відповіла Наталя, не відводячи від мене погляду.

Я відчула, як усе всередині стискається від цієї маніпуляції. І тоді я відкрила двері.

— Прошу вас іти, — сказала я. — Зараз.

Я завжди любила тишу перших днів січня. Коли за вікном Львів ще лежить під снігом, а в квартирі пахне мандаринками й хвоєю, яку ми з Андрієм принесли з базару ще напередододні Нового року. Ми вирішили цього разу не їхати нікуди, не влаштовувати гучних застіль, не бігати по родичах.

Просто бути вдвох. Я готувала сніданки, він читав мені вголос уривки з книжки, ми дивилися старі українські фільми й сміялися з дурних жартів.

— Знаєш, Марійко, — сказав він якось увечері, коли ми сиділи на кухні з чаєм, — я вже й не пам’ятаю, коли востаннє так спокійно святкував.

Я посміхнулася й притулилася до його плеча.

— І я. Це наші канікули. Тільки наші.

Ми планували прогулятися Старим містом, зайти до улюбленої кав’ярні на Руській, купити свіжих пампухів. Усе було розмірено й тихо. І раптом — дзвінок у двері.

Спочатку один. Потім другий, третій, ніби хтось натискав кнопку долонею.

Андрій пішов відчиняти, я — за ним. На порозі стояла Наталя в яскраво-червоному пальті, з валізою в руках. За нею — Сергій із двома великими сумками, а між ними — Софія з Артемом, у шапках із помпонами й з рожевими від морозу щоками.

— З Новим роком! — вигукнула Наталя й одразу ступила через поріг, ніби її тут чекали. — Ну як, зраділи?

Андрій стояв, тримаючись за дверну ручку, ніби не знав, що сказати. Я відчула, як усе всередині напружилося.

— Наталю… — нарешті вимовив він. — Ми не знали, що ви збираєтеся приїжджати.

— Ой, та що там знати! — вона махнула рукою й уже знімала чоботи. — Ми ж рідні. Думали вас провідати, діти давно просилися до дядька Андрія. Софія, Артеме, швидше, роззувайтеся!

Сергій мовчки протиснувся повз нас, уникаючи погляду. Діти вже бігали коридором, заглядаючи в кімнати.

Я спробувала ввічливо посміхнутися:

— Ми дуже раді вас бачити, але ми справді не готувалися… У нас нічого немає для гостей.

— Для гостей? — Наталя розсміялася, ніби я сказала щось смішне. — Марійко, ми не гості. Ми сім’я. Ти що, справді не хочеш нас бачити?
Я ковтнула повітря. Хотіла сказати, що саме зараз — ні, не хочу, коли мене ставлять перед фактом. Але промовчала.

Андрій зітхнув:

— Ну… проходьте.

І все закрутилося.

Через пів години квартира, де ще зранку панував ідеальний порядок, перетворилася на вокзал. Артем увімкнув мультфільми на всю гучність, Софія розкидала свої ляльки по килиму, Сергій розвалився в моєму улюбленому кріслі й гортав телефон. Наталя вже господарювала на кухні:

— Марійко, чайник постав, будь ласка! І щось солодке знайдеться? Діти з дороги зголодніли.

Я механічно наливала воду, відчуваючи, як усе всередині кипить від безсилля. Андрій стояв поруч і шепотів:

— Вибач… Я не знав.

— Це не спонтанність, — тихо відповіла я. — Це зухвалість.

Він кивнув, але очі були розгублені.

Наталя повернулася до вітальні й сіла в крісло, окидаючи поглядом наші стіни, меблі, полички.

— Гарно ви тут влаштувалися, — сказала вона з ноткою заздрості. — Нові шпалери? А в нас усе ніяк не зберемося на ремонт. Діти стільки всього потребують…

Я дістала з шафи печиво, яке ми купували для себе. Те саме, з шоколадною крихтою, яке я берегла на особливі вечори.

Година минуула в дивній атмосфері. Наталя розповідала про свої проблеми — як важко з дітьми, як Сергій мало допомагає, як грошей постійно бракує, як сусіди ремонтують, а вони ні. Діти бігали, Сергій мовчав. Ми з Андрієм переглядалися, не знаючи, як це все зупинити.

А потім Наталя раптом плеснула в долоні:

— Ну все, діти, ходіть сюди! Час дарувати подарунки!

Я ледь не впустила тарілку.

— Подарунки? — перепитала я.

— Ну так, — вона подивилася на мене здивовано. — Новий рік же. Ви ж приготували щось для племінників?

Андрій спробував пояснити:

— Наталю, ми не знали, що ви приїдете… Ми не купували нічого.

Вона розвела руками:

— І що тепер? Діти чекали. Вони весь шлях розпитували, що дядько Андрій їм подарує.

Софія й Артем уже стояли біля мами, дивлячись на нас великими очима.

— Але ви могли б попередити, — м’яко сказала я. — Ми б тоді підготувалися.

— Попередити? — Наталя підняла брову. — Марійко, ми ж рідні. Нормальні люди завжди мають щось для дітей. Чи ви зовсім про нас забули?

Я відчула, як усе всередині стискається від обурення. Ця жінка, яка увірвалася в наш дім, перевернула все догори дном, тепер звинувачує нас у байдужості.

— Якщо подарунків немає, — Наталя продовжила без жодного збентеження, — то можна просто грошима. Дітям буде однаково приємно. Для вас це ж не складно.

Запала тиша.

Я дивилася на неї й не могла повірити. Вона справді щойно попросила грошей. Просто так. Як щось само собою зрозуміле.

Андрій потягнувся до кишені, і я зрозуміла — він зараз дістане гаманець. Він завжди так робив. Уникав конфліктів. Уступав сестрі з дитинства.

— Андрію, — я сказала різко, і всі здригнулися. — Ні.

Я ступила вперед.

— Ми не дамо грошей, — сказала я спокійно, але твердо.

Наталя скочила з місця.

— Ти що?! Це ж для дітей!

— Наталю, — я не підвищувала голосу, — ви приїхали без запрошення. Ми не готувалися. І тепер ви вимагаєте грошей, ніби ми вам щось винні.

— Винні! — вона вже майже вигукувала. — Ви живете краще за нас! У вас усе є, а ми ледве кінці з кінцями зводимо!

— Якщо вам потрібна допомога, — сказала я, — ви могли б просто попросити. Нормально. Без ультиматумів.

— Я не влаштовую ультиматумів! — обурилася вона. — Я просто хочу, щоб діти отримали подарунки від рідних!
Артем уже надув губи, Софія ніяково дивилася в підлогу.

— Діти тут ні при чому, — сказала я. — Це ваші методи, Наталю.

— Мої методи?! — вона повернулася до Сергія. — Ти хоч щось скажеш?

Сергій підняв очі від телефону, знизав плечима:

— Ну… ми справді без дзвінка…

— І ти теж проти мене?! — Наталя роздратовано видихнула.

Я підійшла до дверей і відчинила їх.

— Прошу вас іти, — сказала я. — Зараз.

Наталя завмерла.

— Ти нас виганяєш?

— Я прошу вас піти, — повторила я. — Бо ви не поважаєте наші кордони.

— Андрію! — вона повернулася до брата. — Ти дозволиш, щоб мене з дітьми виганяли?

Андрій підійшов до мене й став поруч.

— Наталю, Марія права. Нам треба, щоб ви пішли. Коли заспокоїшся — поговоримо.

Наталя почала швидко збирати речі.

— Чудово! Ми вам більше не потрібні! Діти, одягайтеся! Ми їдемо!

Софія тихо запитала:

— Мамо, а чому тьотя Марія сердиться?

— Бо тьотя Марія й дядько Андрій не хочуть нам допомагати, — різко відповіла Наталя.

Андрій присів перед дітьми.

— Я вас дуже люблю, — сказав він тихо. — Але мама сьогодні повелася неправильно. Коли вона зрозуміє — приїдете знову. Тільки попередьте заздалегідь, добре?

Артем обійняв його за шию. Софія кивнула, стримуючи сльози.

Наталя відштовхнула брата й потягла дітей до виходу. Сергій пішов слідом, бурмочучи щось про те, що шкода.

Двері зачинилися.

Ми з Андрієм стояли в коридорі й дивилися одне на одного.

— Якщо ти зараз скажеш, що ми неправі… — почала я.

Він посміхнувся, хоч і сумно.

— Я хотів сказати дякую. Я б сам не зміг.

Я обняла його.

— Треба вчитися говорити «ні», — прошепотіла я. — Особливо тим, хто вважає, що їм усе винні.

Через годину ми прибрали квартиру. Розкидані іграшки, крихти, чашки — усе повернулося на місце. Ми сиділи на дивані з келихами вина.

— Я ледь не дав їй грошей, — зізнався Андрій. — Автоматично.

— Я знаю, — кивнула я. — Тому й зупинила.

— Вона завжди була такою, — він зітхнув. — Батьки її балували, я поступався. А вона звикла.

— Ніколи не пізно змінити правила гри, — сказала я.

Телефон задзвонив. Свекруха.

Андрій увімкнув гучний зв’язок.

— Андрійчику, що сталося? Наталя щойно дзвонила, вся в сльозах. Каже, ви їх вигнали з дітьми на мороз!

Андрій спокійно розповів усе, як було.

Коли він закінчив, свекруха довго мовчала.

— Я розумію вас, — нарешті сказала вона. — Я завжди знала, що Наталя так себе веде. Закривала очі. Думала — рідна донька, треба прощати. Але ви праві. Їй давно пора зрозуміти, що світ їй нічого не винен.

— Правда? — здивувався Андрій.

— Правда. Я сама її розбалувала. І тепер вона мені щотижня дзвонить — то на одяг дітям, то на щось інше. Може, ваш вчинок стане їй уроком.

Він поклав слухавку.

— Мама на нашому боці, — сказав він здивовано.

— Бачить? — я посміхнулася. — Розумні люди завжди зрозуміють.

Наступного дня Андрій написав Наталі довге повідомлення. Пояснив усе, попросив задуматися над своєю поведінкою. Запропонував зустрітися, коли вона буде готова до чесної розмови.

Вона не відповіла. Ні того дня, ні через тиждень.

— Може, їй справді треба час, — сказала я.

— Або вона ображається назавжди, — відповів Андрій. — Але ми зробили все, що могли.

Канікули скінчилися. Життя повернулося до звичного ритму. Іноді я згадувала той вечір і думала про дітей — як їм там із такою мамою. Але знала: ми вчинили правильно.

А мені і досі дивно, ну як можна приходити у нашу домівку й вимагати? От ви б що зробили?

Продовження у першому комнтарі.