Я стою біля вікна нашої маленької двокімнатної квартири в передмісті Києва. Мої руки тремтять, коли я витираю сльози, що мимоволі течуть по обличчю.

Мій син, Остап, щойно пішов, грюкнувши дверима так, що шибки задрижали. Йому 14, і він уже не той хлопчик, який колись бігав до мене з обіймами після школи.

Сьогодні він сказав: «Чому ми завжди бідні? Чому тато пішов? Це все через тебе!» Я не знаю, де я помилилася, але відчуваю, що втрачаю його.

Коли мені було 18, я була наївною дівчиною з маленького містечка на Київщині. Мої батьки, прості люди, вчили мене, що головне — це щирість і праця.

Я мріяла про велике кохання, про сім’ю, де всі підтримують одне одного. І ось з’явився Тарас — старший за мене на три роки, з іскрою в очах і посмішкою, від якої моє серце тануло.

Він здавався ідеальним: жартував, дарував мені ромашки, водив на прогулянки берегом річки. Я думала, що це назавжди.

Одного вечора, сидячи на лавці біля нашого будинку, я набралася сміливості сказати йому новину, яка змінила все.

— Тарасе, я при надії, — тихо сказала я, дивлячись йому в очі.

Він завмер. Я чекала радості, обіймів, може, сліз щастя. Але його обличчя змінилося, і він холодно відповів:

— І що? Ти думаєш, я тепер мушу одружуватися? Мені це не потрібно, Олено.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Сльози накотилися, але я намагалася триматися.

— То все, що ти скажеш? А як же твої слова про любов? Про наше майбутнє? — мій голос тремтів.

— Любов? — він усміхнувся, але в тій усмішці не було тепла. — Ти занадто наївна. Живи, як хочеш, але без мене.

Я пішла додому, вмиваючись сльозами. Мої батьки були розгублені, коли дізналися. Мама плакала, тато мовчав, а бабуся, старенька Марія, обійняла мене і сказала:

— Доню, не бійся. Дитина — це дар. Ми впораємося. А той Тарас ще пошкодує.

— Бабусю, він не хоче ні сім’ю, ні дитину, — схлипувала я. — Як я сама?

— Сама? — бабуся погладила мене по голові. — Ти не сама. Ми з тобою. І Бог з тобою.

Батько, хоч і був спочатку розгублений, зрештою підтримав мене:

— Олено, якщо так склалось, ми допоможемо. Але я поговорю з тим хлопцем. Він має знати, що таке відповідальність.

Я благала тата не втручатися, але він наполіг. Через тиждень Тарас прийшов до мене, несподівано м’який і тихий.

— Олено, я помилився, — сказав він, опустивши очі. — Я готовий бути з тобою. І з дитиною.

Я не знала, чи вірити йому, але погодилася. Ми одружилися. Батьки допомогли нам купити маленьку квартиру в місті. Я думала, що це початок нового життя. Але я помилялася.

Тарас ніколи не був тим чоловіком, про якого я мріяла. Він часто пропадав у друзів, залишав мене одну. Його родина, особливо свекруха, не злюбила мене з першого дня.

— Ти не пара моєму синові, — якось сказала вона, коли я принесла їм домашній пиріг. — Він заслуговує на краще.

Я мовчала, бо не хотіла непорозумінь. Але її слова були образливими. Єдиною радістю став Остап, мій маленький промінчик. Коли він з’явився, я відчула, що все має сенс. Тарас же залишався відстороненим. Коли Остапу виповнився рік, він заявив:

— Олено, я йду. Ви й без мене впораєтеся.

— Як це — йдеш? — я ледве стримувала сльози. — А що буде з нами? З Остапом?

— Та нормально все буде, — він знизав плечима і пішов.

Я залишилася одна з сином, у квартирі, де кожен куток нагадував про нездійсненні мрії. Але я не здалася. Працювала на двох роботах: вдень у магазині, ввечері брала підробіток шиттям.

Батьки допомагали, як могли, доглядали Остапа. Але потім занедужала мама, і її не стало. За нею пішла бабуся, а через два роки — тато. Я залишилася зовсім одна, лише з Остапом.

Остап ріс швидко. Я вкладала в нього всю душу: купувала одяг, оплачувала гуртки, намагалася дати йому все, що могла. Але він ставав дедалі більш відстороненим.

У 14 років він почав дорікати мені за все: за бідність, за відсутність батька, за мої вічні втомлені очі.

Одного вечора я повернулася з роботи, ледве тримаючись на ногах. Остап сидів за комп’ютером, граючи в якусь гру.

— Сину, може, допоможеш мені з вечерею? — попросила я.

Він навіть не відірвався від екрана.

— Мам, я не кухар. Сама справляйся, — буркнув він.

Я була вражена.

— Остапе, я цілий день на ногах. Хіба важко хоч раз допомогти?

Він різко встав, кинув навушники на стіл.

— Я втомився від твоїх скарг! У нас ніколи немає грошей! У всіх нормальні сім’ї, а в нас — ти і твої вічні проблеми! — він грюкнув дверима і пішов.

Я стояла біля вікна, сподіваючись, що він повернеться, вибачиться. Але він не повернувся ні того вечора, ні наступного дня. Я чекала, телефонувала його друзям, але ніхто не знав, де він. Моя найкраща подруга, Наталя, слухала мої сльози по телефону.

— Олено, він просто підліток, — заспокоювала вона. — Але, може, йому треба урок? Щоб зрозумів, як тобі важко?

— Який урок? — здивувалася я. — Він і так мене не слухає.

— Є ідея, — сказала Наталя, і її голос став серйозним. — Мій чоловік працює у дитячому будинку. Мені здається. твій син повинен там побувати.

Я вагалася. Але Наталя переконала мене, що це може допомогти. Ми домовилися, що я поїду на кілька днів до сестри в сусіднє місто, а Наталин чоловік організує все так, щоб Остап побачив іншу сторону життя.

Я поїхала, залишивши записку, що буду через три дні. Тим часом Остап повернувся додому, але мене не застав. Він намагався готувати, прати, але все йшло не так. Каша підгорала, одяг після прання залишався м’ятим. Він телефонував друзям, але ніхто не хотів його приймати.

— Богдане, пусти переночувати, — благав він свого друга.

— Друже, вибач, але мама проти, — відповів той. — Каже, ти сам винен.

Остап відчув, що залишився сам. Тоді Наталин чоловік, Ігор, разом із Наталею прийшов до нашої квартири. Вони сказали Остапу, що я попросила, аби він пожив трішки у них.

— Як це ? — обурився він. — Я ж не сирота!

— Хлопче, або так, або притулок.

У Наталії Остап зіткнувся з реальністю. Її чоловік мав залізний характер і всі в домі слухали його слова без заперечень. До того ж він почав кликати остапа з собою допомогти на роботі.

мій син побачив інший світ. Дітей, що не мали сім’ї. Він побачив як ті живуть і певне, зробив для себе висновки.

Я повернулася за тиждень ввечері, з важкими пакетами продуктів. Побачивши Остапа, я ледве стримала сльози. Він кинувся до мене, обійняв так міцно, як не обіймав уже роки.

— Мамо, ти тут! Де ти була? — його голос тремтів.

— У справах, сину, — відповіла я, гладячи його по голові. — А ти чому такий?

Він розповів усе: про Наталиного чоловіка, про друзів, які відвернулися, про те, як зрозумів, що не цінував мене. Ми прибрали квартиру, приготували вечерю, говорили до пізньої ночі. Перед сном він підійшов і мовив:

— Мамо, пробач. Я був дурнем. Я тебе люблю.

Я вийшла на балкон і зателефонувала Наталі.

— Наталю, це спрацювало! Він змінився! Дякую тобі, — сказала я.

— Бачила б ти його очі, коли він побачив, як у нас все влаштовано. А вже яким він ходив після кількох днів допомоги моєму чоловіку і дитбудинку, — відповіла вона. — Все буде добре.

Я посміхнулася, дивлячись на зоряне небо.

Та історія відбулась вісім років тому. Нині мій син одружений, має донечку. Вони із невісткою винаймають квартиру у тому ж під’їзді що і я. Остап прекрасний син: телефонує, забігає на чай, просто поговорити.

Я допомагаю із онучкою коли маю вільний час, адже досі працюю.

— Мамо, як ти мене витримувала, – часто запитує мій син. – подумати тільки: працювати на двох роботах так важко, все на твої плечі, а вдома ще й я. Я чоловік. а мені все одно важко.

Я лиш усміхаюсь на такі слова, бо й сама не розумію. як я тоді впоралась.

Але мижінки сильні. Інколи, самі дивуємось своїй силі. Бо ж як не ми, то хто?

Головна кратинка ілюстратвина.