— Артеме, ми ж домовилися! Ти сам це запропонував, — мій голос тремтів, але я намагалася зберегти сталеву нотку. — Ти вчора сказав, що ми переїжджаємо до будинку твого дядька, тільки-но оформляться папери.
Ми сиділи в маленькій кав’ярні, де зазвичай обговорювали наші плани. Зазвичай це місце приносило мені спокій, але сьогодні повітря було наелектризоване.
Артем не дивився мені в очі. Його погляд ковзав по вікну, по філіжанці з кавою, по чому завгодно, тільки не по мені.
— Я знаю, Маринко. Але. Мама сказала, що, можливо, варто ще трохи почекати.
— Почекати? Чого почекати? Тобі двадцять дев’ять років! У тебе є власний будинок! Що може бути вагомішим за це, окрім її бажання, щоб ти й далі сидів під її крилом?
— Не кажи так про неї! Вона хвилюється. Вона знає, що ти цілими днями на роботі. Твоя сфера вимагає повної віддачі, ти приходиш пізно.
Я примружилася. Відчула, як все моє тіло напружилося. Ось воно. Найгостріший кут наших стосунків. Її “вагомі аргументи”.
— І що з того, що я приходжу пізно? Ти приходиш пізніше за мене, Артеме. Хіба це означає, що я нездатна створити затишок, чи що я маю бігти з роботи, щоб приготувати тобі обід із п’яти страв?
— Вона лише сказала, що не хоче, щоб ти надривалася. Вона пам’ятає, як ти розповідала про той стресовий проєкт. Ти ж не зможеш, як вона. Вона не працює в офісі, тому має час на все.
Я стишила голос, нахилившись до нього через стіл.
— Артеме, ми говоримо про спільне життя. Це не означає, що одна людина стає обслуговуючим персоналом для іншої. Це партнерство. Я не Пані Олена. І я не збираюся нею бути. Ти сам зможеш розігріти собі їжу, коли я затримаюся. Ти зможеш закинути свої сорочки у пральну машину. Хіба це не те, що роблять дорослі чоловіки?
Він відвів погляд і зітхнув.
— Я просто не хочу, щоб ти була засмучена через побут, Маринко. Може, вона й має рацію поки що варто все лишити, як є?
В той момент я зрозуміла, що моє майбутнє з цією людиною висить на дуже тонкій ниточці. Цей діалог, цей його невпевнений, майже виправдовувальний тон, говорив гучніше за будь-які слова про будинок чи про любов. Це був діалог не про переїзд, а про його готовність вийти з материнської тіні.
Наші стосунки з Артемом тривали вже майже два роки. Ми познайомилися на вечірці у спільних друзів, і він одразу привернув мою увагу своєю ввічливістю, ерудицією та неймовірним почуттям гумору. Він був турботливий, уважний, завжди пам’ятав про дрібниці, які для мене були важливими. Здавалося, він ідеальний, але одна велика тінь постійно нависала над нами — його сімейна ситуація.
Артему двадцять дев’ять, і він досі живе у родинній оселі. Це не просто квартира, а великий будинок за містом, де, здавалося, час зупинився. Його батьки створили для нього атмосферу вічного свята, де він був єдиним, найголовнішим гостем.
Усі побутові клопоти – приготування їжі, прибирання, догляд за одягом – повністю лягли на його матір, Пані Олену. Вона працює лише кілька годин на день, займаючись творчою роботою, яка не вимагає постійної присутності. Тому її головною місією завжди була турбота про “свого хлопчика”.
Якось, на початку нашого знайомства, я прийшла до них у гості. Запах свіжої випічки та ідеальна чистота у домі були просто вражаючі. За обіднім столом я спостерігала сцену, яка сьогодні здається мені майже сюрреалістичною.
Артем сів за стіл, і Пані Олена виставила перед ним три гарячі страви, салат та свіжовичавлений сік.
— Артемчику, ти ж сьогодні обідав у місті, я бачила твою фотографію. Чи це не дуже багато? — запитала вона з ледь помітною тривогою в голосі.
— Мамо, я просто забіг до колег випити кави, — відповів він, не відриваючись від телефону.
— Я хвилювалася, що ти зголоднів. Я приготувала твої улюблені голубці. І ось, подивися, я ще спекла цей пиріг. Бачиш? Він ще теплий, — вона майже сяяла, передаючи йому тарілку з десертом.
Я помітила, що Артем сприймає це як належне. Жодного слова подяки, лише звичне, розслаблене прийняття. Це був його звичайний день.
З часом я почала помічати її дивну звичку. Коли Артем був зі мною – наприклад, ми вечеряли в ресторані чи просто гуляли у парку – йому регулярно приходили повідомлення від Пані Олени.
І це були не просто повідомлення “Як справи?”. Це були фотографії щойно приготованих страв. Ідеально сервірований стіл, апетитні рум’яні котлети, борщ у глиняній мисці, а під ними підпис: “Я приготувала, ти ж знаєш, як тобі це подобається. Сподіваюся, ти не перекушуєш десь неякісною їжею”.
Я розуміла це як тихий, але дуже чіткий меседж: “Куди б ти не пішов, що б ти не їв, у мене краще. Іди додому”. Це була не просто турбота, це була стратегія прив’язки, яка працювала бездоганно. Вона не боролася зі мною відкрито, вона боролася зі світом і з моєю присутністю за допомогою кулінарних шедеврів.
Мене це бентежило. Спочатку я намагалася сміятися з цього, казала Артему, що його мама – справжній кулінарний шпигун. Але згодом це стало викликати в мені внутрішній опір. Я бачила перед собою дорослого чоловіка, який усе ще повністю залежить від батьківського побуту. Як він зможе жити самостійно?
Одного разу ми були у мене. Він обідав і випадково перекинув чашку з соусом на свою світлу сорочку. Соус був дуже стійкий.
— Що мені тепер робити? — запанікував він, розглядаючи велику темну пляму. — Мама б одразу знала, чим це вивести.
— Артеме, ми ж не в джунглях. Ми можемо замочити її чи обробити засобом, — я була спокійна, бо для мене це була дрібниця.
— Але я не вмію. Це ж треба замочувати у спеціальному розчині, а потім ще й прати окремо. Може, ти допоможеш? Хоча б замочиш? Ти ж знаєшся на цьому краще, — він подивився на мене з таким щирим безпорадним виразом, що я не змогла відмовити.
Якось я запитала, що він уміє готувати сам. Він засміявся і сказав: «Яєчню. І то, головне, не забути вчасно вимкнути плиту. Ну, і бутерброди, звісно». З домашніх справ він гордо повідомив, що вміє користуватися пилососом, “бо це нескладно”.
Я почала розуміти, що моя роль у його житті, на його думку, має бути дуже схожа на ту, яку виконує його мати. Він очікував, що, коли ми житимемо разом, я автоматично візьму на себе його обслуговування.
Моя робота, мої проєкти, моє бажання мати особистий простір – усе це, напевне, мало відійти на другий план перед його комфортом.
До недавнього часу я ігнорувала ці тривожні дзвіночки, тому що наші стосунки в інших сферах були справді добрими. Але ситуація змінилася, коли Артем отримав значний спадок.
Його дядько, який жив в іншому регіоні, залишив йому затишний будинок, з гарним садом. Це була чудова, просто ідеальна можливість почати самостійне життя.
Саме Артем, в ейфорії від цієї новини, першим запропонував нам переїхати туди вдвох.
— Маринко, це наш шанс! Ми можемо облаштувати там усе, як ми хочемо. У нас буде свій куточок, справжнє гніздечко, — він був сповнений рішучості, і я відчула справжнє щастя.
Ми почали обговорювати деталі, уявляти, як обставимо вітальню. Я вже бачила, як ми разом вибираємо шпалери. Нарешті він робить цей крок.
Але його ейфорія тривала недовго.
Через тиждень після його пропозиції він став нерішучим, а потім почав відверто уникати теми переїзду. Коли я запитала прямо, він поклав на стіл карти Пані Олени.
— Вона вважає, що це поспішне рішення, — тихо промовив він.
— Вона? А яке це має відношення до нашого рішення? — моє здивування було щирим.
— Ну, вона пояснила. Ти ж працюєш. Вона каже, що ти виснажуєшся на своїй роботі. Ти приходитимеш втомлена, а в будинку ж треба буде прибирати, готувати, доглядати. Вона каже, що я не зможу тобі допомогти, бо ти ж знаєш, я не дуже… хазяйновитий.
Я замовкла, дивлячись на нього. Почула, як тихий тріск іде всередині моєї душі, коли руйнувалися ілюзії.
— Артеме, вона використовує мою роботу як важіль проти мене. Вона ідеально знає, що я не готова пожертвувати своєю кар’єрою заради твого комфорту. Але вона також знає, що ти сам не готовий докладати зусиль для спільного побуту. Це не про мої можливості, це про твою залежність.
Ми довго говорили того вечора. Я намагалася достукатися до нього, пояснити, що ми не знімаємо з неї кімнату, ми починаємо спільне життя, де обов’язки діляться.
— Послухай, — казала я йому, — я люблю готувати, але я не зможу готувати щодня. Це факт. Якщо ти хочеш умовно п’ять страв на вечерю, то ти маєш або готувати їх сам, або ми маємо знайти компроміс. Доросле життя вимагає дорослих рішень.
— Компроміс, — задумливо повторив він. — Мама каже, що компроміс — це коли ти переїдеш до нас.
— Що?! — я різко підвелася з крісла. Ця пропозиція була для мене не прийнятною.
— Так. Вона сказала, що в будинку місця багато. Вона б про нас двох піклувалася, а ти б могла зосередитися на своїй роботі. І ти б бачила, як вона піклується про мене, і вчилася б.
Я відчула, як мої щоки спалахнули від обурення. Це була не просто пропозиція, це було вторгнення на мою особисту територію. Вона не просто не відпускала сина, вона намагалася поглинути мене, аби я стала другою прислугою чи, ще гірше, ученицею, яка має прийняти її правила.
— Я не хочу жити з твоєю мамою, Артеме. Я хочу жити з тобою. Окремо. Я ціную її турботу, але я не лізу в їхні сімейні справи, не намагаюся переманити її сина солодкими обіцянками ідеальними вечір. Так чому вона застосовує ці маніпуляції проти мене?
Наступного дня ми зустрілися з Пані Оленою в її домі. Це був “невимушений” обід, який вона влаштувала на честь його річниці роботи.
Обід був розкішний, як завжди. Кожен рух Пані Олени був вивірений, кожен столовий прибор лежав ідеально. Я відчувала себе чужинкою, яка випадково потрапила до музею і боїться доторкнутися до експонатів.
— Марина, люба, — її голос був напрочуд лагідний, але в ньому відчувався підтекст, — я розумію, що ти дуже зайнята. Це чудово, коли дівчина має кар’єру. Але ти ж молода, тобі треба мати час на себе, на відпочинок. А не на те, щоб після тяжкого дня стояти біля плити.
— Пані Олено, я ціную Вашу турботу, — відповіла я, намагаючись зберегти максимально доброзичливий тон. — Але ми з Артемом дорослі люди. І я вважаю, що приготування їжі чи прибирання – це не те, що має відбирати всі сили. Ми можемо замовляти, можемо готувати по черзі.
Пані Олена посміхнулася, і її посмішка була схожа на ледь помітний, але дуже неприємний укол.
— По черзі? Артем? Люба моя, ти ж знаєш, він зовсім не для таких речей. Його енергія має йти на роботу, на розвиток. У нього ж такий важливий проєкт зараз. А домашній затишок – це жіноча справа. Хіба ні?
Артем, замість того, щоб підтримати мене, лише незграбно закивав, ніби погоджуючись із цим давнім, консервативним поглядом.
— Ну, я вмію пилососити, мамо. Це ж теж важливо, — пробурмотів він.
Я відчула, як моє обличчя стало кам’яним. Вона навмисно зводила мене до рівня людини, яка має відмовитися від своїх амбіцій заради його комфорту.
— А ще, Марино, — Пані Олена взяла мене за руку, — не поспішайте з цим переїздом. Іноді чоловікам треба трохи більше часу, щоб подорослішати. Я от чекаю на онуків. Мені так хочеться поняньчитися! Якщо ви переїдете до нас, усе буде легше. Ти зможеш швидше відновитися після пологів, я тобі допоможу.
Це було вже занадто. Вона, по суті, робила усе задом наперед. Спочатку дитина, а потім, можливо, через десять років, самостійність. Вона намагалася заманити мене у свій золотий полон, використовуючи найсильніший аргумент – материнський інстинкт.
Після того обіду ми довго їхали мовчки. Я була виснажена, але сповнена рішучості.
— Артеме, ми маємо поговорити про це серйозно, — почала я, коли ми під’їхали до мого будинку. — Я не переїду до тебе. Ні до твого старого будинку, ні до нового, доки ти не зрозумієш однієї речі.
— Якої?
— Ти дорослий чоловік. Здатний подбати про себе. Інші чоловіки у твоєму віці вже мають власний бізнес, керують великими проєктами, вміють доглядати за дітьми і піклуватися про дружин. Твоя мама – чудова жінка, вона створила для тебе ідеальну атмосферу, але вона не дає тобі вирости. Вона щодня робить тебе все більш залежним від неї, а ти не чиниш опору.
Артем виглядав засмученим і зніченим.
— Я не розумію, чому ти так обурюєшся. Це ж лише прояв турботи!
— Це не турбота! Це перешкода твоєму самостійному життю! Вона просить онуків, вона хоче, щоб ми поспішили. Але я не можу мати дітей з чоловіком, який не може сам випрати свою сорочку чи приготувати собі звичайний обід!
— Це ж не одне й те саме!
— Так, це одне й те саме. Відповідальність! Дитина – це колосальна відповідальність, яка вимагає від чоловіка вміння вирішувати проблеми, швидко реагувати, бути опорою і помічником. Як ти збираєшся вставати до дитини вночі, якщо ти звик, що тебе усе життя обслуговують? Як ти будеш піклуватися про двох, якщо не вмієш подбати навіть про себе?
— Ти ставиш мені ультиматум?
— Я ставлю тобі питання про наше майбутнє, — відповіла я, дивлячись йому прямо у вічі. — Ми не почнемо спільне життя в новому будинку, доки ти не почнеш демонструвати реальну готовність до цього. Я хочу бачити не просто слова, а зміни в поведінці. Хоча б місяць самостійності. Готуй собі сам. Прибирай. Плануй свій побут. Не проси про допомогу маму. І якщо ти це зробиш, якщо ти продемонструєш, що ти не просто “маминий хлопчик”, а самостійний, дорослий чоловік, тоді ми переїдемо.
Я відкрила двері машини, готуючись вийти.
— Артеме, я люблю тебе, але я не збираюся бути твоєю другою матір’ю. Я з тобою як партнер. І доки ти не станеш поводитися як дорослий чоловік, доки ти не вийдеш із цієї ілюзії комфорту, де про тебе піклуються щосекунди, доки ти не станеш на свої власні ноги, а не на її кулінарні шедеври, ні про яких дітей і про спільне майбутнє, яке я собі уявляла, не може бути й мови. Нам треба час, щоб ти зрозумів, що ти можеш бути незалежним.
Це був мій останній аргумент, моя фінальна позиція. Я вийшла з машини, залишивши його самого в тиші, яку порушував лише звук двигуна. Я не стала чекати його відповіді, бо розуміла, що він має знайти її у собі.
Моя готовність до стосунків була беззаперечною, але моє бажання будувати родину з вічним сином – ні. Я хочу мати справжнього партнера, з яким можна не тільки розділити свято, але й побутові труднощі, і який не потребуватиме постійної опіки.
Мама каже, що за будь-якої його відповіді я повинна тікати від нього якнайдалі. Але я все ще маю надію. Можливо заради кохання він зміниться. Як думаєте?
Головна картинка ілюстративна.
