fbpx

І сміх і гріх – не вгодила молодим з квартирою. Оце подяка від невісточки: «Ви будете порушувати мої особисті кордони». Та кому вони треба, але раз так, то я й не наполягаю

Не роби, як то кажуть, добра.

Вже роки я їжджу в Італію на заробітки, спочатку була по кілька років, а тепер їду тільки на кілька місяців, щоб не жити на одну пенсію, адже у мене мінімальна.

Отож, я гроші мала, але ввесь час то на одне, то на друге і так, що ніякої крупної суми я не могла назбирати. То доньці весілля робила, далі дала на квартиру і вже грошей нема.

Тепер молодший син женився і я теж зробила весілля і подарувала гарний подарунок, не такий як доньці, менший, але все одно для молодих, то дуже навіть добре.

Ще собі залишила аби вже геть не бути залежною від нікого. А потім і подумала, що поїду зараз знову на кілька років, щоб вже мати достатню суму і так і зробила. Привезла добрі гроші, аж тут знову видатки на носі – син сказав, що дружина при надії.

І так все склалося у мене вдало, що я вирішила, що це Бог мені підказує як правильно зробити – сусідка виїжджала в село і продавала квартиру практично за безцінь.

Я собі уявила, як то буде добре, коли ми всі будемо жити разом, можна перегородити коридор і зробити прихожу. Та й з дитиною я б помагала, бо ж віддавали б з рук в руки.

І так я розмріялася, що ні з ким не порадилася і купила квартиру. Оформила на себе, звичайно, а на кого ж іще? Мої гроші і моя квартира.

Прийшла до сина вже з подарунком – ключами.

– Сину, ти пам’ятаєш нашу сусідку Галю з п’ятдесят восьмої?

– Так, а що?

– Ти будеш жити в її квартирі, вірніше, нашій квартирі, – кажу я і простягаю ключі.

Син дуже зрадів, а в невістки аж сльози виступили на очах.

– Я не хочу жити в старій панельці! Там в ремонт треба впхати ще стільки, скільки вона коштує! Та й жити поруч з вами аби ви мені кожен день перед очима крутилися? О, ні! дякую, я вже краще буду жити тут.

На хвилиночку, вони живуть так само на орендованій квартирі в панельці!

Вийшла я звідти, як з-під холодного душу. Не такого я очікувала. От тобі й непрохане добро.

На наступний день прийшов сині і оглянув квартиру, звичайно, що вона така ж як і наша і стан дещо гірший, але ж це своє. Там поміняти вікна, двері, зробити опалення і жити можна.

– Мамо, а чого ти нам не дала гроші краще на дольову участь, – питає син.

Я аж дар мови втратила. То мені отак натякають, що я мала б зробити по-їхньому і тоді можливо мені б подякували?

Я почала синові пояснювати і за перегороджений коридор і про дитя, яке б я допомагала глядіти… Він наче мене розуміє, головою киває, а піде до жінки і та його знову переконує, що я буду до них лізти, що у мене такий характер. Каже аби я продала цю квартиру і дала гроші їм, а вони собі куплять, що їм треба.

– Бачиш. Як мама по-своєму зробила аби їй було добре, а якби думала про нас, про мене й онука, то так би не вчинила, – переказує мені її слова син.

Навіть вже сваха мені телефонувала, що вони додадуть від себе і тоді діти зможуть купити квартиру там, де вони хочуть аби невістка почувалася комфортно.

Я вже, знаєте, зробилася як немудра і не знаю, що вже я хотіла і що робити далі, бо квартира дуже вигідна, з часом зроблять собі більшу як мене не стане. А на нову такої площі треба буде купу грошей.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page