Чи було у вас таке, що вам для щастя не вистачає чогось (сукні, червоної помади, квартири…), але як тільки ви це отримуєте, то нічого не відчуваєте?
У мене навіть ще «краще», бо я відчуваю все, що протилежне щастю, от, наприклад, наскладала гроші на саме ту сукню, а вона мені не пасує і я не милуюся собою, а бачу, що мені до неї треба на кілограм десять ще схуднути.
Але найбільші зміни у моєму житті були через диван.
Так, це був диван, який ми привезли з села, щоб було на чому спати чоловікові, поки він робив ремонт в нашій новій квартирі. Той диван був дуже рипучим, старим, але достобіса міцним.
Скільки на ньому скакали діти, скільки ми його туди-сюди тягали, але він цілісінький. Але далі більше – він став наче незамінним.
От треба купити нам щось в квартиру, то легко, бо ж у нас є диван і не треба його міняти.
– Коханий, а як гості до нас прийдуть? Як на такому дивані спати?
– Нічого, на одну ніч стане.
Ви уявіть собі гарний ремонт, сучасні меблі, майже всі і ця стара рипуча гора, яку й викинути шкода і тримати сил нема.
В нашій квартирі не було ще світильників, всіх меблів, але для мене було наче та скалка в оці – найперше треба замінити диван і не на простий, а на дорогий, щоб гарний і на все життя. Я вже давно такий запримітила і мені музикою звучали слова, що він має німецькі кріплення, італійську тканину і польський наповнювач. І коштував так само в іноземній валюті стільки, що чоловік за голову хапався.
Мені здавалося, що як я буду мати такий диван, то мені більше нічого не треба для щастя, лиш би того старого не було.
– Галю, для чого тобі такий диван? Та за такі гроші можна купити десять!, – переконував мене чоловік. але я вперлася і все – або він, або ніякий.
І так я чоловікові допекла, що поїхав він за кордон аби заробити на той диван, «аби ти нарешті заспокоїлася», – казав він мені.
Але там на чужині він знайшов іншу жінку і вже більше не вертався в Україну. Сказав, що за кордоном жінки не такі вимогливі і щасливі від однієї присутності чоловіка.
З того часу минуло п’ять років, диван стоїть на місці в моїй квартирі, чоловік залишив її нам з дітьми. Я потроху збираю гроші на все інше, але диван так і стоїть тим нагадуванням, що я б жила щасливо, якби не він.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
