Дружина прийшла з робота зла. Коли вона знімала з себе пальто, здавалося, що від неї у всі боки сипляться іскри. І Демид одразу зрозумів – сьогодні йому прийдеться туго.
— Привіт, золотце, — якомога лагідніше, сказав він.
Вона суворо подивилась на нього і промовчала.
– Що з тобою? – продовжив підлизуватись чоловік. — Не занедужала, часом?
— Занедужаєш тут, — нарешті хоч щось сказала жінка.
— Чому ж ти тоді не в настрої?
— Ух, — чи то промимрила, чи прогарчала дружина. — Ще питає. Пішли на кухню. Їсти хочу – з ніг валюся.
– Пішли, – радісно погодився Демид. — Я якраз посмажив картоплю. Знав, що ти прийдеш голодна.
— Знав він, — вона насупилась ще більше і побрела на кухню. Чоловік потягнувся за нею.
На кухні він швиденько розклав картоплю по тарілках, сів на стілець і дивився на дружину.
— І все ж таки щось сталося? — Запитав він обережно. — Так, Зоєнько?
— Сталося, сталося. — Вона постукала пальцем по столу. – І все через тебе.
— Через мене? – Демид застиг. — Як це через мене?
— А так. Знову ти накаркав, Демиде. Як завжди – накаркав. Ох! — Вона важко зітхнула. — Прямо, Вольф Мессінг, якийсь.. Що не ляпнеш, то — в ціль. Язик би тобі твій пророчий відірвати.
– Цікаво. – У голосі чоловіка почулося обурення. – Що ж я встиг тобі сьогодні такого сказати? Здається, зранку я нічого поганого не говорив. Навпаки, підбадьорював тебе.
— А ти пам’ятаєш, що ти сказав, коли я вдягала пальто?! — Голос дружини навіть затремтів від обурення.
— Не пам’ятаю, – чесно зізнався Демид. — Начебто, побажав вдалого дня. Як завжди.
— Ні, не як завжди! — відрізала громовим голосом Зоя, та так, що чоловік аж здригнувся. – Не як завжди!
— Ой, так, згадав, — винувато закивав чоловік. – Я сказав, щоб ти взяла парасольку. А ти ще відмахнулася і сказала, що синоптики обіцяють суху погоду. Я просто так ляпнув, Зоєнько. Я ж не знав, що піде злива. Ти змокла, так?
— Ні, — похитала вона головою. — Я встигла добігти до контори. Не в зливі справа.
— А у чому?
— Що ти ще мені побажав? Ну, згадуй.
– Я побажав тобі… – Демид замислився. – Та ніби нічого такого.
— Як — нічого такого? Ти ж мені ще порадив взути нові черевики. Сказав, що у майбутнього начальника відділу має бути бездоганне взуття.
— Так ти ж їх не взула, — знизав плечима Демид. — Сказала, що купила ці черевики не для роботи. І до того ж – я пожартував, Зоєчко. У тебе все взуття класне. Я пожартував.
— Ага, пожартував він. — Зоя стомлено сіла на табурет. – От і дожартувався! Накаркав!
— Так? – Демид смішно заплескав очима. — Невже, хтось звернув увагу на твої старі черевики? Зробили тобі якесь зауваження, так? І ти засмутилася через таку дрібницю?
— Які черевики, Демиде? — Жінка вже мало не плакала. – Мене перевели на іншу посаду. І, до того ж, на найгіршу.
— Як це – перевели? — Застиг чоловік. — За що? У тебе на роботі було все добре. Ти ж любила свій відділ. І тебе там усі люблять.
— А ось так. Директор викликав мене до себе і сказав, щоб я сьогодні ж взяла шефство над відділом. Сказав, мовляв, що я засиділася на посаді старшого наукового співробітника, настав час брати відділ повністю у свої руки.
— А ти?
— А я, Демиде, сперечатися. Почала казати, що я не хочу, не можу. Що я не люблю начальників. Я ж їх, справді, не люблю. Ти ж мене знаєш.
— А директор що?
— А директор сказав, що або я приймаю відділ, або він переведе мене в прибиральниці. Ось!
— І тепер ти прибиральниця, так? – Демид сумно посміхнувся. — Ну і нехай. Не посада прикрашає людину, а людина посаду. Я тебе все одно кохаю, і завжди кохатиму. Подумаєш, прибиральниця.
— Яка прибиральниця, Демиде? Треба було мені погодитися на прибиральницю. Тепер я – начальник відділу. Ти не уявляєш, який це для мене морок.
— То ти тепер начальниця? – Демид захихотів. – Ого-го! То чого ж ти засмучуєшся? Це ж прекрасно.
— Прекрасно? — Знову, майже загарчала, Зоя. – Я ж тепер не вилазитиму з роботи. У мене будуть всілякі наради, відрядження та інше. Я ж перестану бачити сім’ю. Як ви тут без мене впораєтесь?
— Та якось переб’ємось, Зоєнько! – вигукнув Демид.
— А діти? Вони ж не витримають і дня без матусиних котлет.
— Вони вже не маленькі – старшокласники! А якщо будуть скиглити, я навчу їх готувати.
— А ти вмієш, чи що?
— Так ось же, посмажив картоплю.
— Але ж ти й сам, здається, працюєш?
— Зоєнько, ти тут відмовки не шукай. – Демид знову весело засміявся. — І нічого не бійся.
— Я не зрозуміла, — спохмурніла дружина. — Ти що, Демиде, радий моєму призначенню на нову посаду?
— Ще й який радий! Я ж знав, що ти варта кращого! Давай, старайся, а потім, тебе підвищать і до…
— Стоп! – вигукнула дружина. — Мовчи! Не смій більше передбачати мою долю. — Вона раптом склала долоні. — Демиде, вгамуйся. Дай мені, будь ласка, спокійно попрацювати начальником відділу.
— Гаразд, гаразд, — сказав задоволений Демид. — Мовчу. Давай вечеряти, люба. Я тобі передбачаю, що все в тебе з твоєю новою посадою буде добре. І у нас з тобою – теж, все буде чудово.
— Так? — На обличчі у Зої з’явилася невпевнена посмішка. — Точно?
— Сто відсотків.
Тоді Зоя нарешті посміхнулася.
O. Anisimov.
Фото ілюстративне.
