І тепер вона мені в очі дивиться і має совість про щось просити? Та я й розмовляти із нею не збираюсь. “Лідо в мене ж онуки. Куди ми всі?” – говорить так, ніби мені є діло до їхнього життя після всього того, що сталось.

Добре пам’ятаю той день, коли до мене прийшов брат. Я його ледь упізнала, прямо лиця на ньому не було, мов та тінь безтілеса:

— Звільнився! – сказав, а в мені все похололо, бо голос я його і не впізнала. – Треба трішки відпочити, може з’їжджу до Івана в гори. Сил ні на що немає, ледь з ліжка підводжусь.

Я тоді одразу брата нашого двоюрідного Івана набрала і кажу, що от так і так, чекай помічників на гостину. Приїдемо до тебе на наступному тижні дихати цілющим повітрям.

Не хотілось мені Володимира самого відпускати, надто у нього вигляд був стомленим і пригніченим:

— А гроші? – дивиться брат на мене. – Я не готовий так скоро, бо й розрахункових ще не отримав. А ти ж знаєш, як у нас нині із фінансами туго?

Я лиж зубами скрипнула, бо у Ліди, жінки мого брата, із фінансами все добре було за таким чоловік, а от у Володимира завжди туго і туго, бо зарплатню він дружині віддавав.

От є ж на світі люди яким усе мало і трішки? Буде сидіти на купі грошей і виїдати сіру речовину кавовою ложечкою: “Мало. Чого так мало? А у Валі чоловік більше заробляє”.

Все вона була не вдоволена і все їй у когось краще. Відколи одружився Володимир, а це вже тридцятий рік пішов, а не бачила і не чула, аби Ліда була задоволена чоловіком.

Брат на трьох роботах працював, на заробітки їздив, дім повна чаша, а тій не так. Як зараз пам’ятаю: брат із Чехії приїхав і гарну копійку привіз. Саме по мамі було десять років, то вже й я у дім батьківський де Володимир із жінкою живе приїхала.

Сидимо за столом, згадуємо маму. Сміємось від тих спогадів, втираю нишком сльозу, аж тут Ліда до Володимира раптом:

— То ти коли їдеш знову? Гроші треба. Бараболі вибрали, город прибрали. Чого тобі сидіти?

— Ти їх солити зібралась, чи в землю закопувати? Дай йому дихнути і відпочити, поглянь як схуд? – кажу Ліді, – Чи останній кусень хліба у домі маєш?

Краще б не чіпала бо та аж піною почала сходити. Бачте, машина стара, треба нову, у сусідки паркан вищий а в іншої уже хата під черепицею, а вони вічно не як люди.

Згадала і про Валерію – доньку свою. У ту “квіточку” мій брат цілий статок вклав, хоч вона і не його дитина. Та якщо направду, то й Ліда не його жінка, а Марина, так і не розлучились вони.

Оця Ліда приїхала за Володимиром із якогось села де він комбайнером був. От є такі люди – мило не потрібне. Маринка саме друге дитя на світ привела, ми всі святкуємо, а тут Ліда до Марини:

— Відпусти чоловіка, він мене кохає. Він тебе шкодує, бо дитина мала, але якщо маєш гордість – відпусти.

Як Володимир Марині не доводив, що не мав із Лідою нічого і, що лиш по роботі спілкувався, а та речі зібрала і поїхала до батьків. І вже все зробила Марина, аби Володимир не спілкувався із дітьми. А Ліда й рада, в неї ж своя донька – Валерія є.

Уже, як почало здоров’я підводити мого брата, то із заробітками скінчив. Приїхав у село, влаштувався на трактор. Робота не з простих, але все ж робота і заробіток.

Так би він до ста собі на тім тракторі їздив, так Ліда йому більш грошовиту роботу у місті знайшла. А там завод, цех, шум і не присядеш. Зате на вісім тисяч більший заробіток:

— Гроші треба у Валерії кредит на авто і діти в школу повинні їздити, а бензин дорогий.

Мало того, що брат ту Валерію виростив, так та розлучившись до матері повернулась із трьома дітьми малими. І тепер мій брат мусив і на тих “онуків” заробляти.

Того дня він до мене прийшов і сказав, що звільнився. Розповів, як важко і сил уже ні на що немає. А звідки їм узятись, як за все життя і не відпочив?

Домовились ми з Іваном, що в нього на два тижні зупинимось, я й квитки придбала, але подзвонив Володимир і каже, що нікуди не поїде.

— Я на роботі, – сказав не своїм голосом. – Хто нас усіх годуватиме? На тому світі відпочину.

Сказав, як у воду глядів, бо вже за тиждень мого брата і відспівали. Ліда так уже там розходилась, так уже хлипала і голосила, що прямо така дружина любляча, що й ну.

Та я добре знала для кого та вистава була. Мені очі вона своєю грою не закриє і хустиною чорною не затулить.

— Через два тижні. – кажу їй на обіді при всіх хто там був, – аби ні тебе, ні твоєї доньки у хаті моїй не було. Пожила і доста. Це для брата ти була кимось, а я тебе і бачити не хочу.

Ой, як вона мене просила, як уже упадала біля мене і з дітьми приходила і до голови села зверталась, бо ж я її на вулицю виставляю. Та от ніхто нічого зробити не міг, бо та хата де брат жив моєю є – мама бачила що то за Ліда така у Володимира, то ще за життя на мене її переписала.

— Мама, – каже мені донька, – Нащо нам та хата, все ж маємо? Чи піде вона нам на користь, як та Ліда вже нам скільки набажала? Та й дітей шкода. Може ну його, хай живуть?

Е, ні! Тут уже я на принцип піду – виселяться і крапка. Хай той дім на порох розсиплеться і заросте бур’янами, але Ліді не віддам.

От скажіть, ви б віддали?

Головна картинка ілюстративна.