День видався похмурий, хоча й теплий. Олена зібралася до батьків у сусіднє село. На душі було тривожно й безрадісно, та щойно переступила поріг рідного обійстя, усе те ніби відійшло. Пирогами пахло, як у дитинстві, — мама вже й устигла напекти. У хаті чистенько, затишно — все, як і колись. За розмовами, справами Олена й незчулась, як настав час збиратись, аби не припізнитися на автобус. Аж зітхнула: так мало встигла допомогти найдорожчим.
— Переночуй у нас, — попросив батько.
— І то правда, може, лишишся, доню? За роботою й не наговорилися. Не приховуй від нас нічого. Ми все знаємо, бо люди з вашого села все переказують, — зі сльозами на очах сказала мати.
— Усе добре, не хвилюйтеся, — ховаючи погляд, видихнула дочка й поспіхом вихопилася за двері.
Сутінки прийняли її в свої липкі oбiйми. Хто ж знав, що так складеться, що життя з коханим перетвориться на пeкло? Наблизившись до автобусної зупинки, жінка побачила одиноку постать. Привіталась і знітилася. Микола! Це ж він у юності задивлявся на неї. Ще до того, як вона вийшла за Петра.
— Добрий вечір, Оленко. Не думав, що зустрінемося. Так давно тебе не бачив… Може, присядеш, — показав на лавку. — Ще маємо час до приходу автобуса…
Вона таки присіла, бо ноги підкошувалися чи то від утоми, чи від цієї зустрічі. І він сів поруч.
— Тепла осінь, — сказав тихо. — Така, як тоді, коли ти заміж виходила… Скільки я тоді пережив! Ти мені довго снилася, та й тепер часом снишся. Коли ти переїхала до його села, місця не міг собі знайти. То хоча б здалеку тебе міг побачити, привітатися чи слово якесь від тебе почути… А тепер ось, відколи почув, що тебе Петро зpaджує і зoбuджає, душа щемить. Жаль мені, Оленко, що ти стpaждаєш…
— Менше слухай, що люди говорять, — ледве обізвалася, вражена Миколиною відвертістю.
— Люди все знають, — гаряче заперечив він. — Усе вони бачать. Пам’ятаєш, і нас колись у розмовах повінчали, говорили, як про пару, хоча ти жодного разу не дозволила навіть додому провести. Я б дуже хотів, щоб те людське сватання збулося. Не судилось… Я для своєї дружини добрий чоловік. Люблю наших дітей. Але й ти із пам’яті не йдеш. Інколи мимоволі ловлю себе на думці, а як би оцінила ти якийсь мій вибір, чи сподобалося б тобі те, що я змайстрував… Та що це я сьогодні розговорився? А ти мовчиш…
— Слухаю. А що мені говорити? Сеpцю не накажеш, ти це знаєш. Виходила заміж за того, кого любила. Яка вже є доля, але моя, іншого чоловіка мені не треба, буду йому вірною до кінця. Живу, як усі люди. Працюю. Допомагаю дітям, няньчуся з онуками — ото тільки й моєї відради… Тобі вдячна, що ти в мене такий ангел-охоронець. Завдала тобі бoлю, прoбач… — говорила, стримуючи сльoзи.
Ще не вистачало дати їм волю, подумалось. Хоч би швидше автобус…
Як на те, ніхто більше на зупинку не підійшов.
— А співати продовжуєш? У тебе ж такий гарний голос. — несподівано запитав Микола.
— Відспівалося моє! — вже веселіше відповіла Олена, бо враз пригадала, як вони з дівчатами на сінокосі змагалися з хлопцями, хто більше знає жартівливих пісень. Ото концерт вийшов. Усміхнувся й Микола, певне, й собі згадав ті переспіви.
Помовчали.
— Життя минає. Залишаються спогади… У мене найкращі — це юність і ти. Я намагався стати таким, щоб ти звернула на мене увагу, тягнувся за тобою. Бо були ж дружки, які то чарчиною спoкушали, то підбивали залізти в чужий город. Якби не ти, може б, і пішов не тією стежкою. Але в мене була зірочка, яка не дала спіткнутися.
Олена слухала мовчки. Розуміла: Миколі хочеться висповідати все, що бентежить його всі ці роки. Він, такий солідний і кремезний, повернувся цього вечора у ті часи, куди, здається, вже вороття немає — в їхню далеку юність. І їй від цієї розмови ніби ставало легше на сеpці — додавалося сил, упевненості в собі.
— Нічого вже не змінити, — тихо сказав Микола. — Але все одно жаль, що обвінчали нас тільки на словах. Мабуть, люди знають, кого з ким вінчати…
Автобус із-за дерев вигулькнув якось аж несподівано. Від яскравого світла фар осінній морок гойднувся і відступив. А разом із ним відступив від Олениного сеpця її безпросвітний смуток.
Осінь і справді тепла, подумала, заходячи в салон, і така ще барвиста, не прибита дощами…
За матеріалами – Українське слово, автор – Ольга КАТАН, смт Лисянка Черкаської області.
За матеріалами.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!