Все життя у мене було таке передчуття, наче я не живу життя, а тільки його чорновий варіант. Радісні моменти, то лишень навчання і безтурботне студентське життя, коли скільки не давали мені батьки грошей – завжди вистачало. Там сусідки по кімнаті підгодують, там щось зваримо, зібравши з усього поверху по картоплині та цибулині.
Й досі пам’ятаю, як ми той борщ варили, бо вистачило лишень на модну тоді заправку до борщу, реклама якої обіцяла насичений смак та аромат. І ось у нас лишень та заправка і каструля та вода з крану. А все інше прийшлося випрошувати. За годину в каструлі плавала картопля в червоній воді, смаку не було ніякого, але ми їли, бо більше не було що.
Як сумно, що за всі мої роки ці спогади яскраві, а от життя з першим чоловіком не таке.
Мирон намагався стати бізнесменом, всі гроші вкладав у справу, а я вже чекала дитину. Він хотів виготовляти меблі і все, що вдавалося продати, вкладав в станки і дошки. Скільки разів я йому казала аби мені щось купити гарне одягнутися чи кудись піти в ресторан чи в кіно. Ні, завжди робота. Завжди десь треба їхати як не по дошки, то по станки, то щось поламалося, то не продається…
Я втомилася так жити, мені тридцять років, а я лиш радо згадую студентські роки, хіба це щасливий шлюб? Далеко мені щастя шукати не треба було, його постачальник деревини завжди був до мене уважний, завжди приходив з подарунком і сипав компліментами.
– Дивися, Мироне, яка у тебе дружина красуня, піклуйся про неї.
– Нема коли, Дмитре, мені з жінкою сюсюкатися, у мене справи.
Так він відповідав навіть при мені. Він сам по собі, а я сама по собі. Хіба це шлюб? І я вирішила, що з мене годі, я переїхала з донькою до матері, а Дмитро про мене не забув. Він запрошував мене на побачення. А я так давно на них не була, господи, як давно. Мені було радісно і гуляти, і морозиво їсти, і на зорі милуватися. Це не коштувало аж таких грошей, але це була увага, якої я так потребувала.
Далі він запропонував мені одружитися і ми стали жити разом. Я ще раз кажу, що я не хотіла від чоловіка прикрас і відпочинку на Мальдівах, я хотіла уваги і відчуття того, що я потрібна і значуща.
У нас з Дмитром з’явилося ще двійко дітей, Мирон навіть не цікавився, як там його донька, платив, що присудили і подарунок на день народження. Саме Дмитро виростив і виховав Аліну, забезпечив їй освіту та оплатив весілля.
Звичайно, що не всю суму, бо я вже тут не витримала і подзвонила до колишнього чоловіка.
– Ти хоч елементарне зроби, весілля оплати.
– У мене всі гроші в роботі, я можу хіба кілька тисяч дати.
– То давай, – я вкотре переконалася, що вчинила правильно тоді, бо чоловік зовсім не змінився.
Він би проігнорував і саме весілля, але видно йому вже колишні свекри щось сказали, бо й їх я запросила на весілля. А що? Хай дивляться, як без їхньої участі я доньку виростила. І прийшли, розумієте, навіть не посоромилися, видно подумали, що раз в рік згадували на день народження, то й родичі.
А мені лице червоніло, так мені хотілося їм сказати, що я про них думаю, але вже не хотіла псувати доньці свято.
І ось живемо ми собі та живемо, як тут новина – не стало Мирона раптово і все своє майно він не встиг комусь заповісти, тому є частка Аліни і його батьків. А потім виявилося, що його статки набагато більші, ніж я думала.
У нього по магазину в кожному місті нашої області, великий цех з виготовлення власних меблів і він ще й купує в інших меблі та продає в своїх магазинах.
Дмитро в тому бізнесі розуміється, то й став Аліні підказувати та вчити її, бо її чоловік не хотів тим займатися, бо він програміст і йому не до того.
Аліна теж хотіла відмовитися від своєї частки на користь дідуся й бабусі, але тут вже я стала її переконувати, що так не можна.
– Доню, ти ті гроші за кілька місяців минеш, а так будеш мати прибуток, батько тобі в усьому поможе, – натякала я на Дмитра.
І отак непогано все йшло, навіть свекри з Аліною помирилися та стали її запрошувати до себе, мовляв, треба надолужити втрачені часи.
Та й мені було добре. Бо став Дмитро дуже добре заробляти, і я нарешті стала мати те, про що мріє жінка – гарно одягатися, ходити по салонах краси, їздити двічі в рік на курорти усією родиною.
Нарешті я відчула, як то мати гроші, коли не трясешся, що тобі здачу не додали, а даєш чайові, бо ти приємно провела час.
І тут грім серед ясного неба і від кого? Аліна викликає вітчима, наче якого школяра:
– Це правда, що ти продаєш мені неякісне дерево і потім меблі крутить та двері, бо дошка сира?
– Аліно, що ти таке кажеш?
– Правду, я більше не потребую твоєї підтримки, – як відрізала вона.
І з ким радиться – зі своїми дідусем та бабусею, які її знати не хотіли, а тепер перші порадники та авторитети.
Вже вона окремо від нас, вже вони на першому місці, а ми вернулися туди, де й були. А я не хочу вже так жити, розумієте, я вже хочу так жити, як пригубила.
Стали між нами з Дмитром непорозуміння, діти теж хочуть гарно одягатися, хвалитися обновками, поступати їм треба. Я тоді до доньки, бо ж я – мама.
– Доню, так не годиться. Ми тебе ростили. Ми тебе в люди вивели, а ти отак з Дмитром. Ну, продав він там трохи і що тепер? Коли він з тобою сидів математику робив, то дуже було легше? Ти оце не починай з себе щось показувати, а верни його назад та ділися з родиною статками.
– Ні, не буду, – каже вона.
– Як це так? Тобі хто рідніший?
– Мамо, ви мене виростили і виконали свій обов’язок і я тепер живу так, як знаю сама. Грошей вам не дам, а як будете старенькі, то догляну і виконаю свій обов’язок. Але зараз кожен буде сам за себе.
Я хапала ротом повітря. Як же це так, кожен за себе, коли вона в достатку, а ми ні? Хіба я так її виховувала і чи нема тут впливу її дідуся й бабусі? Щось мені не віриться, що все так просто, а ви як гадаєте?
Автор Ксеня Ропота
