Я ледве добрався додому. Ранкова слабкість переросла у нестерпний жар, і до обіду я зрозумів, що це серйозна застуда, яка вимагає негайного постільного режиму.
Дружина, Олена, була на роботі. Я пройшов до нашої спальні, не роздягаючись, просто скинув туфлі біля ліжка і впав, поринувши у важкий, гарячковий сон.
Прокинувся я від шуму. Це був не просто галас, а голосний, веселий гомін, що долинав із кухні. Прислухавшись, я впізнав голос нашої доньки, Дарини, та її подруги. Підлітки вирішили влаштувати собі “свято життя” — лунала тиха, але ритмічна музика.
Я хотів просто закрити двері спальні і продовжити свій відпочинок, вирішивши провести “виховну бесіду” пізніше, коли спаде температура. Але в ту саму мить музика стихла, і Дарина почала говорити дуже голосно, наче звертаючись до цілої аудиторії.
Її подруга, Ліза, сказала щось схвальне про нашу з Оленою поблажливість. І тут пролунала фраза, яка змусила мене підскочити на ліжку, незважаючи на мій хворобливий стан.
— Які вони нормальні? — Дарина засміялася дзвінким, зневажливим сміхом. — Вони наївні простаки, ось хто! Їхня доброта — це їхня слабкість, хіба не ясно?
Мене наче холодною водою облили. Я мовчки підвівся, намагаючись не видати жодного звуку, і підійшов до дверей. Я не хотів підслуховувати, але не міг відірватися від слів, які нищили весь мій світ.
Ліза, здається, сумнівалася.
— Ну, Дарино, вони ж стільки для вас роблять… Твої батьки такі спокійні. Вони ніколи не сваряться.
— А навіщо їм сваритися? Вони завжди ходять, як тіні, — Дарина знову хихикнула. — Татуся цікавлять лише його старі металеві кругляки, а матусю — її м’які іграшки! Вони не помічають нічого навколо. Навіть не уявляють, що ми з Олегом робимо за їхньою спиною.
Тут я почув, як вона перейшла на шепіт, але кожне слово, сповнене цинізму, долетіло до мене з жахливою чіткістю.
— Послухай, матуся постійно розкидає по кімнаті свої золоті цяцьки. Я беру їх потроху і відношу до ломбарду, а Олег допомагає мені, коли треба щось продати. Батько ж взагалі нічого не помічає. З його колекції ну, ти знаєш, я продала вже декілька екземплярів. Їхня вартість була просто шаленою! І він жодного разу не перевірив!
Я відчував, як мої гарячкові щоки горіли від сорому та гніву одночасно. Зрадницькі слова Дарини продовжувалися, наче вона вихвалялася великим досягненням.
— А тепер найголовніше! У мене є ідея, як отримати значний куш. Батько зберігає певну суму вдома. Це багато, Лізо, дуже багато! Ми з братом продумали, як це зробити. Ніхто не дізнається. Вони ж наївні простаки. Вони ніколи не зрозуміють, що ми, їхні діти, здатні на таке.
Я більше не міг цього слухати. Я відчинив двері спальні. Моя поява була настільки несподіваною, що музичний інструмент, який Дарина тримала в руках, з гуркотом упав на підлогу. Ліза розплющила очі від подиву і прикрила рота долонями. Дарина повільно обернулася.
Вона встигла договорити останнє слово про “наївних простаків”, коли побачила мою постать у дверному отворі. Хвороба, здавалося, відступила, вивільнивши місце для абсолютного, нищівного холоду в моїх очах.
Вона трохи завагалася, але її зухвалість, яку ми так дбайливо “виховували” своєю безмірною добротою, швидко взяла гору.
— Підслуховувати негарно, татусю! Ти ж сам нас цьому вчив! — вона з викликом підняла підборіддя.
Я не сказав ні слова. Я просто стояв, дивлячись на неї — мою доньку, моє перше, довгоочікуване дитя. У моєму погляді не було звинувачення, лише безмежний, неймовірний смуток і розуміння, що мій світ щойно обвалився.
Це відчуття було сильніше за будь-який фізичний вплив, воно висмоктувало повітря з кімнати. Я повернувся і повільно, але з надзвичайною рішучістю, зачинив двері спальні, немов відгороджуючись від неї назавжди.
Мене звати Андрій, і ми з дружиною, Оленою, одружені вже майже двадцять років. Ми завжди були спокійними, врівноваженими людьми, флегматиками за вдачею. Ми обоє вірили в силу м’якої розмови, у відсутність конфліктів і в те, що діти мають зростати в атмосфері повної любові та довіри.
Ми з Оленою дуже рано зрозуміли, що хочемо мати велику родину, планували трьох дітей. Але доля вирішила інакше. Наш шлях до батьківства був довгим і виснажливим.
Сім років після весілля ми витратили на нескінченні візити до медичних установ, численні процедури та курси. Лише наше незламне прагнення мати спадкоємців допомогло нам витримати цей марафон.
Через сім років народилася наша донька, Дарина. Вона була для нас справжнім дивом, дарунком небес. А ще через три роки — наш син, Олег.
Ми вирішили, що, оскільки наші діти дісталися нам такою ціною, ми створимо для них ідеальний світ, де немає місця для образ, підвищеного тону чи покарань. Ми ніколи не лаяли їх за дитячі витівки — ані за випадкові, ані за навмисні. Ми лише м’яко пояснювали, як варто поводитися.
— Андрію, подивися, як вони розкидали книги! — якось Олена була засмучена, побачивши повний безлад у вітальні.
— Нічого страшного, люба, — заспокоював я її, — вони ж граються. Просто попросимо їх зібрати. Скажемо, що це їхня відповідальність.
І ми просили. Вони збирали, але з кожним роком їхня “відповідальність” ставала все більш формальною.
Наш дім був нашою фортецею, заповненою сімейними реліквіями та моїми особистими захопленнями. Я з юності був завзятим колекціонером рідкісних старовинних монет.
Це були не просто монети — це були частки історії, які я збирав по крихтах, витрачаючи на їх пошук значні суми з наших сімейних накопичень. Олена ж збирала вишукані, хоч і не надто цінні, прикраси з рідкісних натуральних каменів. Кожна прикраса мала свою історію, яку вона обожнювала розповідати.
Ми ніколи не ховали наші колекції. Навіщо? Це ж наш дім, наші діти. Повна довіра — ось на чому ґрунтувалися наші стосунки.
Після того, як я почув розмову Дарини і побачив її виклик, моє серце стиснулося від відчуття гіркоти. Я повернувся до ліжка. Мій мозок працював чітко, незважаючи на жар. Наївні простаки. Так, ми виявилися саме такими.
Наші діти, плоди нашої семирічної боротьби, які ми ростили у безмежній любові, зневажали нас. Зневажали нашу доброту, вважаючи її слабкістю, і систематично, з цинічною посмішкою користувались нею.
Коштовності Олени, монети з моєї колекції, книги — це були не просто предмети. Це були символи нашої довіри, які вони безжально перетворювали на… на деяку кількість грошових знаків.
Коли Олена повернулася з роботи, я, почуваючись вже трохи краще, розповів їй усе. Я передав кожен фрагмент почутої розмови. Вона слухала мене з блідим обличчям.
— Андрію, я мала підозри, — її голос тремтів, — іноді я не знаходила деяких своїх прикрас. Але я проганяла ці недобрі думки. Я не хотіла вірити, що наші діти здатні на таке. Я думала, що просто забула, куди їх поклала.
Я підійшов до дверей спальні, обіперся на лутку.
— Вони чекали, коли ми, “наївні простаки”, не помітимо зникнення значної суми, Олено. І все це, за їхніми словами, вони робили разом. Дарина з Олегом.
Тієї ж ночі, не кажучи нікому жодного слова, я врізав на дверях нашої спальні надійний замок. Це був наш перший крок до відмежування. Ми більше не могли довіряти.
Наступного дня ми сіли говорити з дітьми. Ми не стали читати їм банальних моралей. Я не став вимагати вибачень.
— Ми знаємо, що відбулося, — сказав я, дивлячись їм прямо у вічі, — і ми знаємо, хто в цьому брав участь. Ми не будемо пояснювати вам, чому так поводитися неправильно. Ви вже достатньо дорослі, щоб це розуміти. Але ви повинні знати: відтепер ви не повинні пхати руки туди, куди не треба. Двері нашої кімнати завжди будуть зачинені.
Дарина і Олег, який до цього моменту встиг повернутися додому, якийсь час поводилися тихо. Обстановка в будинку була напруженою. Але прохання про пробачення ми так і не почули. Вони, мабуть, вважали, що ми, як завжди, “перегоримо” і знову все спишемо на “підліткові витівки”.
Через деякий час, коли діти побачили, що наше ставлення до них не змінюється, вони повернулися на круги своя: знову стали зухвалими, поводилися нахабно, а відсутність можливості збагачуватись за наш рахунок їх, здається, сильно дратувала.
— Де мій сніданок? — могла гукнути Дарина, — Я поспішаю!
— Я не можу знайти свій спортивний костюм! — кричав Олег, — Чому ніхто не подбав про мої речі?
Одного вечора, через пів року після інциденту, ми з Оленою розмовляли на кухні.
— Андрію, так більше тривати не може, — тихо сказала вона, — я відчуваю, що ми тут лише квартиранти. Усе наше життя стало постійним напруженням.
— Я згоден, — відповів я. — Пам’ятаєш, ми завжди мріяли купити собі невеликий затишний будиночок за містом, коли Олег досягне повноліття?
— Звичайно. Але ми ж планували залишити цю квартиру їм.
Я глибоко вдихнув.
— Так, ми планували. Але тепер я бачу, що залишити їм цю квартиру — це дати їм нагороду за їхній цинізм. Це не спадщина. Це буде лише приводом для подальшої ліні та зневаги до нас. У нас є наші накопичення. Ми реалізуємо наш давній план.
Ми вирішили почекати, поки Олегу виповниться вісімнадцять років.
— Це має бути чесно, Андрію, — наполягала Олена, — ми дочекаємося, поки обидві дитини стануть повністю дорослими.
Так ми і зробили. Якраз на вісімнадцятиріччя Олега ми переїхали до вже підготовленого, заздалегідь приглянутого будинку за містом. Ми забрали все, що було для нас цінним: мою колекцію монет (я її нарешті перевірив і, на щастя, більшість справді цінних екземплярів була на місці, зникла лише деяка частина, яку я придбав недавно), прикраси Олени, нашу бібліотеку, що залишилася. У просторій квартирі, розташованій у центрі міста, залишилися жити наші “підприємливі” діти. Дарина вже закінчувала інститут, а Олег тільки вступив на перший курс.
Ми чекали ще один рік. Ми сподівалися, що, залишившись самі, зіткнувшись із побутом і відповідальністю, вони хоч якось зміняться, почнуть ставитися до нас як до батьків, а не як до обслуги.
Але цього не сталося.
У мій черговий день народження я не дочекався від них не те що візиту — навіть телефонного дзвінка чи короткого текстового повідомлення. На ювілей Олени історія повторилася.
Діти не просто про нас забули, їхнє ставлення стало відверто зневажливим і зверхнм, нас навіть у квартиру не захотіли впустити, коли ми приїхали на вихідні.
Тож ми зробили те, що зробили: продали квартиру. Звісно, діти були не в захваті, влаштували сцену, але зробити нічого не могли. Гроші ми з дружиною поклали на окремий рахунок, використовуємо їх ощадливо, розуміючи, що попереду у нас самотня старість.
Діти періодично приїжджають, просять допомоги. кажуть, що ми їх зрадили і ми їм винні. Прикро і боляче. Досі не розумію, де ми помилились. Як у атмосфері любові, підтримки, розуміння, могли вирости от такі діти?
Головна кратинка ілюстративна.
