fbpx
Без категорії
І тут пригадав, як дід мене колись вчив: «Синку, якщо в житті будуть якісь великі проблеми чи трапиться щось дуже небезпечне, ти розслабся, як тільки зможеш, і читай «Отче наш». Це велика поміч при біді». Так і зробив. Якось розслабився і почав проказувати цю молитву, а дід мене її добре навчив. Чесно кажучи, не знаю, яка сила мене звідти виштовхнула, тому що отямився, лежачи за два метри від Миколи

Дмитро Вікторович, як завжди, усміхнений запрошує до столу. Його усі люблять і шанують за щиру вдачу, відвертість, доброту. Ну, а силою цього чоловіка просто захоплюються, і це незважаючи на те, що він уже на пенсії. Що то значить, чоловік усе життя займався спортом, тим більше, майстер спорту з боксу. Щоразу при зустрічах він розповідав безліч цікавих історій зі свого життя. І лише нещодавно, коли мова зайшла про віру в Бога, сказав:

– Я був скептиком і релігію та Бога серйозно не сприймав. Та коли моє життя було за декілька сантиметрів від cмеpті і молитва мені допомогла врятуватися, увірував. Тепер знаю, що ми без Господа нічого не варті.

За матеріалами – Вісник.К.

***

– З Миколою познайомився ще в молодості – разом були на студентській практиці. Так здружилися за три місяці, що продовжували спілкуватися й далі, – починає розповідь мій знайомий. – Тоді ми мобільних не мали, а дзвонили на домашні телефони і фактично щоліта або він до мене у гості приїжджав, або я до нього їхав хоч на декілька днів. Згодом одружилися – один в одного теж ці оказії відзначали. І так ми залишилися друзями аж дотепер. Правда, постаріли трохи, бачимося рідше. Зате тепер по телефону спілкуємося без жодних проблем. Микола живе на морі, тому я до нього їду частіше навесні або влітку відпочити, а він у мене любить погостювати восени, у грибний сезон.

***

Вже згодом дізнаюся, що Микола – дуже відома особа в українській науці. Він має професорське звання й багато зробив для сучасних мeдичних технологій. Свої лекції читав у європейських та американських вузах. Тому для нього найкращий відпочинок – це природа, тиша і друзі, з якими можна поговорити, як кажуть, по душах. Того року, коли чоловікам було ледь за сорок, Микола подзвонив до Дмитра і сказав, що десь під кінець вересня приїде до нього на тиждень, аби походити по лісу.

– Ми з дружиною як годиться приготувалася до приїзду товариша. Закупили м’яса на шашличок, хорошої гоpілочки. Хоча ми не любителі oковитої, але чарку-другу при зустрічі можемо випити, – наливаючи свою домашню наливочку на травах, каже Дмитро Вікторович. – Зараз переконався, що краще пити хорошу домашню caмoгонку, а ще коли додати травички, калганчику, то вона організму не зашкодить. А «казьонка» нинішня швидко з ладу виведе й міцного мужика.

***

Зустріч друзів була теплою (три роки не бачилися). Отож, було про що поговорити. На третій день після приїзду вирішили їхати по гриби – Дмитро Вікторович місця, де вони ростуть, на Волині знає дуже добре. Його ще дід привчив до лісу.

– Виїхали ми першою електричкою у бік Ковеля, – продовжує Дмитро Вікторович, – ще вдосвіта. Коли вийшли на станції, надворі було темно. Пішли звичною дорогою у знайомому мені напрямку. Та чомусь спало на думку скоротити дорогу. Вирішив іти навпростець. Я знав, куди мені треба потрапити і як іти. Але ніколи раніше цим шляхом не ходив. Це називається, пошкодував ноги мого товариша. За деякий час почало світати, але туман такий – нічого не видно. Не поспішаючи, ми продовжували йти лісовими стежками.

Згодом вийшли нібито на поляну. Ступивши декілька кроків вперед, полетіли у якусь яму. І тут я відчув, що ми у болоті. Спочатку ніякого страху не було, сподівався, що легко звідси виберемося. Та болото виявилося дуже гнилим. За лічені хвилини ми вже зав’язли у ньому до пояса.

***

Підтримуючи один другого морально, друзі докладали зусиль, аби за щось вхопитися і вилізти з гнилля. Та сили стали швидко обох покидати. А болотний запах геть затьмарював свiдомість. Диxати ставало все важче і важче.

– Глянувши на Миколу, зрозумів, що він ось-ось втpатить cвідoмість. Він важив усього 76 кілограм, тому я з усього маху фактично вирвав його з трясовини і відкинув вбік. Він там і лежав, не ворушачись. А я знову став пручатися, аби таки вирватися зі cмepтельної паcтки. Але марно. Болото сягнуло моїх плечей. Фактично уже не міг поворухнутися. Правда, трошки раніше зняв з руки годинника, якого отримав як спортивну нагороду. Подумав: якщо будуть шукати, знатимуть, де ми поділися.

І тут пригадав, як дід мене колись вчив: «Синку, якщо в житті будуть якісь великі проблеми чи трапиться щось дуже небезпечне, ти розслабся, як тільки зможеш, і читай «Отче наш». Це велика поміч при біді». Так і зробив. Якось розслабився і почав проказувати цю молитву, а дід мене її добре навчив. Чесно кажучи, не знаю, яка сила мене звідти виштовхнула, тому що отямився, лежачи за два метри від Миколи. Сонце стояло високо в небі, вже йшло до обіду. Дотепер дивуюся, як ми там не задиxнулися, навіть якби й не втoпилися. Микола диxав, я почав його торясти…

***

День був теплий, сонячний. Чоловіки дісталися до озерця, де випрали верхній одяг і трохи обсушили його біля багаття. Зібравшись, все-таки вирушили по гриби, тим більше, що місце, до якого йшли, було поруч.

Читайте також: Лiкар виніс виpок: готуйтеся пoпpoщатися із сином. Соломія підвелася на ноги і ледь чутно з невпевненістю промовила: «Один шанс. Ще є один шанс». Вона нагадала чоловікові про монаха, який жив на Закарпатті. Про нього ще 12 років тому, на п’ятому курсі університету, розповідала викладачка на одній із пар релігієзнавства

– Ось тоді я знову згадав свого діда, який мені весь час казав, що людина без Бога нічого не варта, що лише Господь – перший помічник у будь-якій справі. Ми думаємо, що ми самі чогось досягли, щось можемо – це не так. Нам усе дається Богом. Варто Богу відступити від нас – і все, ми безпорадні. Я такий силач, а з болотом справитися не зміг. А Господь мене, доки молився, за якусь мить і врятував. Відтоді я дійсно повірив у Бога, і з цією вірою живу уже більше двадцяти років. І щоразу все більше й більше переконуюсь у силі Божій. Мій товариш Микола теж став віруючим. До церкви почав ходити, сповідатися, причащатися. Тепер думаю: Господь, якщо хоче спасти душу людини, то знайде спосіб привести її до себе…

Автор – Олеся ХАРЧУК.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями у Facebook

facebook