fbpx
Історії з життя
І тут я чую якийсь писк. Жіночка поруч по телефону розмовляла. Але не так, як усі люди, а на гучному зв’язку

Ми з чоловіком кожні вихідні гуляємо у центрі міста. У нас дуже комфортне провінційне містечко. Зелений парк із найкрасивішими клумбами, стильні інсталяції та багато затишних кафешок. Після прогулянки ми обов’язково забігаємо в одну з них та п’ємо улюблене капучино.

Так сталося й учора. Ми насиділися в тіні, подивились досхочу за лебедів і зайшли до закладу. Поки чоловік пішов робити замовлення, я милувалася стильним інтер’єром. Кафе було хоч і маленьким, але дуже цікавим.

І тут я чую якийсь писк. Жіночка поруч по телефону розмовляла. Але не так, як усі люди, а на гучному зв’язку.

– Привіт. Я в кафе! А ти чим займаєшся? Ага, ясно… Так, я вже давно не одна, ага є один перспективний.

І понеслась душа в рай з подробицями. Панянка явно не намагалась говорити тихіше. Куди там, вона доносила у вуха кожного своє життя і ще й по сторонам озиралась, чи всі ж її чують.

Я трималась, як для мене, дуже довго. Але вже коли тема у них пішла, ну геть цікава, я зробила їй зауваження.

— Ой, Іро, чуєш! тут бабуся одна підслуховує і їй не подобається, – каже вона своїй співрозмовниці, – і далі сміючись продовжує вже мене обговорювати.

Тут офіціант підійшов і попросив її бути трохи тихішою. але вона не чула і його. зрештою, вона розрахувалась і пішла розмовляючи все так же голосно і на гучному зв’язку.

Згодом ми її зустріли в парку. вона сиділа і розмовляла вже зі Світланою. Очима шукала слухачів і так же голосно розмовляла з подругою.

От мені цікаво, це як? невже немає розуміння того, що ти не один. І навіщо своє життя от так на вуха іншим одягати.

Це нам так “пощастило”, чи таких багато.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page