«Я знаю, що набридла тобі своїми дзвінками, але я не маю більше з ким поговорити», – я вкотре телефонувала до найкращої подруги вилити свої жалі. Я знала, що вона стомлена і у неї своя сім’я, яка хоче уваги, але я справді не мала з ким поговорити та й ніхто мене так не зрозуміє, як вона.
Здебільшого в нашій парі говорила я, бо у Ольги все було чудово – двоє дітей, чоловік гарний, своя квартира, міцний шлюб, який тривав вже двадцять років.
Я теж мала чоловіка, з яким прожила останні п’ятнадцять років, п’ять ми зустрічалися, а десять жили у шлюбі. У нас також є достаток і нема лишень дітей. коли ми тільки зустрічалися, то вважали це навіть добрим знаком, адже не будемо марнувати час на дітей, коли навколо такий цікавий світ, який пропонує стільки розваг. А потім вже одружилися, купили квартиру і курили трикімнатну, щоб одна була для дітей. відтоді ми почали пробувати, але нічого не виходило.
— Все буде добре. – казала мені Ольга, – ось у нас теж не було десять років дітей, а тепер подивися, які ми щасливі.
— Думаєш, що все буде добре?
— Я впевнена в цьому, – казала вона.
Отак ми й спілкувалися, мені стало важко бачити, як Ольга щаслива з дітьми, тому я все рідше хотіла зустрічатися парами і мій Тарас це теж підтримував.
— Вони надто нудні батьки, а ми молоді і у нас купу іншого, – казав він мені.
Ми їздили в чергову відпустку, ходили в кіно, дивилися серіали вдома на канапі, гуляли, але не могли не помічати третю кімнату, того слона, якого з кожним роком все важче і важче було ігнорувати.
Цього року між нами з Тарасом все пішло шкереберть. Чергові спроби не дали результату, але я не хотіла чути подругу, яка мені казала:
— Слухай, покинь ти його, дайте один одному спокій, ти уже фізично це все не виносиш.
— Так і скажи, що не хочеш мене провідувати в лікарні.
— Так і скажу, бо й мені важко з двома малими дітьми і ти, третя, але геть не розумна. Це ж твоє здоров’я! Невже ти ладна зникнути. Бо треба вгодити Тарасу? Він що – бог? Не можна так комусь під ноги кидати своє життя!
— Тобі легко казати, у тебе з Василем все не так.
— Та по-різному у нас з Василем. Але ми тримаємося купи і все.
Але тепер таки Тарас пішов і я мала з кимось поговорити. Ольга приїхала через годину.
— Тільки не підсовуйся до мене близько, діти щось принесли зі школи. В мене голова гуде теж…
Вона слухала мене і втішала, казала, що так навіть буде краще.
— Ти не розумієш, це ж треба ділити не лише майно, а й спогади! Тепер вони не будуть важливі, моє життя було важливе з ним, а тепер буде яке?
— Усиновіть дитину.
— Він не хоче. Каже, що нарешті хоче мати своїх дітей.
— Тоді знайди чоловіка, з яким ти усиновиш дитину. Світлано, навколо купа чоловіків, а ти гарна жінка. Відчепися вже від нього!
І тут я насторожилася. Я ж помічала, як вони дивляться один на одного. Слова мені застрягли в горлі, я хотіла їх сказати. але Ольга так мене завжди підтримувала… Та й у неї чоловік і діти.
А потім я стала свідком тієї сцени між нею і Тарасом.
Вони думали, що їх ніхто не чує, але я аж в куточок дивану забилася аби вони мене не помітили. Від почутого мені волосся стало дибки.
— Я все знаю, – говорив Тарас, – Ти не мала права від мене таке приховувати.
— Тільки посмій розповісти моєму чоловікові, – шипіла Ольга.
— А то що? Покине тебе? Тоді я радо його заміню.
— Ти? Невже ти думаєш, що ти мені подобаєшся?
— Судячи з наших спільних дітей, то таки подобаюся.
Далі я нічого не чула, в голові у мене дзвеніло. Діти Тараса? Ольга? Вона з ним? Як вона могла.
Пригадую, їхні здивовані обличчя і як я вибігла з кафе. Не знаю, як дісталася додому і закрилася в квартирі. Мозок відмовлявся прийняти дійсність. Телефон не переставав дзвеніти, доки не розрядився. Я знала, що це телефонують вони.
Далі вже дзвонили в двері, але я не хотіла відкривати. Але в замку повернувся ключ. Тарас.
— Тепер йди, я їй все розповім, – почула я голос Ольги.
— Світлано, вибач. Це сталося випадково на тій вечірці.
— А друга дитина теж випадково?
— Ні, друга була запланована і я не хотіла шукати когось іншого, перевіряти його, а у вас завжди були довідки, що все добре з вами.
Вона говорила, що давно знала про те, що її чоловік не матиме дітей. Свекруха між іншим сказала, що він перехворів в дитинстві і подальше життя показало, що причина в ньому.
— Він не знає про це, а я дуже хотіла стати мамою. Я люблю свого чоловіка, дуже сильно. Це його діти, він їх тато. Тарас нічого не знав, думав, що то я так в нього закохана і обіцяв мовчати. Не знаю, як він дізнався, але я не буду свою родину руйнувати через нього.
— А я буду! І Чекай, що я розповім Василю!
— Ти не посмієш! Після того, як я тебе підтримувала, скільки добра тобі зробила ти зруйнуєш мій шлюб?
— Так!
Вона вилетіла з квартири, а я кинулася телефонувати Василю, боялася, що телефон довго заряджається і Ольга встигне перша, встигне виправдатися.
— То не твої діти!, – випалила я, як тільки Василь взяв слухавку, – Це діти Тараса! Вони – зрадники.
— Я знаю, – почула я спокійний голос.
— Що? Ти знав?
— Так, знав. І вибрав бути щасливим татом, а не самотнім чоловіком. Тому й тобі раджу змінити свою думку щодо всього, що відбувається.
— У мене випала слухавка з рук. Як так? Чому ця жінка вийде сухою з води?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
