Я запросила Владислава до себе додому виключно на чашку чаю, хоча в наших стосунках уже назрівала певна визначеність. Мій розкішний, але безпородний кіт, Педро, як завжди, зустрів гостя невдоволеним шипінням.
Він спробував зачепити Владислава лапою, а потім, нервово смикаючи хвостом, вмостився поруч зі мною на дивані, обдаровуючи мого чоловічого супутника непривітним поглядом.
Ми спілкувалися досить довго, близько двох із половиною годин. Розмова була цікавою, але коту, очевидно, набридло, що вся моя увага прикута не до нього. Він зістрибнув і пішов інспектувати квартиру.
— Ну ось, твоя охорона нарешті розслабилася! — пожартував Владислав.
Я натякнула, що, мабуть, вже час і розходитись. Владислав подякував за чудовий вечір і рушив до коридору, щоб взутися й одягнутися.
Коли він почав взувати перший черевик, я почула його неголосне, здивоване “Йо”. За мить він витягнув ногу. З носка на покриття підлоги впало кілька крапель рідини з, я гадаю, ви розумієте, яким, запахом. Ситуація з другим черевиком виявилася не кращою.
Педро, тим часом, уважно спостерігав за розвитком подій зі столика у вітальні. Його вираз морди був незворушний, але в очах читалося цілковите задоволення.
Я одразу ж вилаяла свого улюбленця, і кіт, зрозумівши, що я справді серйозно незадоволена, швидко сховався під диван.
Владислав стояв у нерішучості, не знаючи, як йому діяти. Його обличчя було розгублене іображене.
— Я не знаю, що тепер робити, — сказав він, дивлячись на свої зіпсовані черевики. — Мені треба йти, але в цьому…
— Я думаю, що тобі доведеться залишитися до ранку, — запропонувала я, відчуваючи незручність і водночас певне внутрішнє пожвавлення. З мого боку, це була єдина гідна компенсація його моральних і матеріальних втрат.
На обличчі Владислава одразу ж зник вираз розгубленості. Він усміхнувся, і в його очах з’явився веселий вогник.
— О, то ти пропонуєш мені переночувати? — запитав він. — Звучить як чудова ідея.
Він погрозив пальцем у напрямку дивана.
— Ну ти й капосник! — звернувся він до кота.
І тут сталося те, що мене здивувало найбільше. Педро, до мого великого подиву, несподівано виліз зі свого укриття. Він обережно, підкрадаючись, підійшов до Владислава, потерся об його ногу і тихо замуркотів, немов кажучи: “Гаразд, я вибачаюсь”.
Мого домашнього улюбленця звуть Педро. Він великий, пухнастий кіт, хоча й безпородний, але надзвичайно красивий. У нього, безумовно, є свій незалежний характер і свої, абсолютно непередбачувані, котячі сюрпризи.
Перші два роки життя Педро у моєму домі були справжнім випробуванням для моїх нервів і майна. У мене були і розірвані фіранки, і перекинутий посуд, і крадіжки їжі зі столу. Крім цього, звичайний стандартний набір “подвигів” — подряпані шпалери, понівечене взуття та меблі.
Правди заради, варто сказати, що всі ці “неприємності” здебільшого відбувалися до того, як Педро досяг зрілості. Після кількох “романтичних пригод” став солідним, впевненим у собі самцем. Він ходив по квартирі з великою гідністю і надзвичайно перебірливо ставився до моїх гостей.
Особливо його роздратування викликали чоловіки. У них він бачив прямих конкурентів. Він шалено ревнував мене і, напевно, переживав, що йому дістанеться лише мала частина моєї ласки та уваги, а більша — гостю.
Саме тому кіт поводився зухвало. Коли у домі з’являвся хтось із чоловіків, він нахабно сідав між нами на дивані. Будь-яка спроба мого супутника погладити чи то його, чи то торкнутись до мене, сприймалася котом, як особиста образа. Він міг зашипіти, а одного разу навіть легенько подряпав знайомого, який намагався посунути його з дивана.
— Педро — це мій особистий індикатор серйозності намірів, — жартувала я своїм подругам. — Якщо він його приймає, то, може, і я прийму. Якщо ні — тікайте!
Владислав був тим чоловіком, з яким я відчувала, що наші стосунки можуть перерости у щось більше. Він був уважний, розумний і мав чудове почуття гумору.
Коли я запросила його на чай, я одразу попередила про свого кота.
— Владиславе, у мене є кіт, і він трохи… особливо ставиться до гостей. Не ображайся на його поведінку.
— Це чудово! Я люблю тварин, — весело відповів він. — Я думаю, ми знайдемо спільну мову.
Спільної мови вони, звичайно, не знайшли. Як я вже згадувала, Педро прошипів на Владислава, намагався його “зацікавити” своєю лапою, а потім демонстративно сів поруч зі мною, кидаючи на гостя гнівні погляди.
— Ну що, Педро, я тут ненадовго, не хвилюйся, — тихо звернувся до нього Владислав, наливаючи собі чаю.
Педро відповів йому лише нервовим смиканням хвоста.
Ми з Владиславом заглибилися в розмову. Ми обговорювали наші плани на майбутнє, наші професійні заняття, ділилися смішними історіями. Час пролетів непомітно. Педро, очевидно, вирішив, що наш довгий діалог загрожує його домінуванню в моєму житті.
Я бачила, як він демонстративно позіхав, потягувався, а потім, махнувши на нас лапою, пішов у кімнату, щоб провести там свою, котячу, інспекцію.
— Здається, я йому набрид, — усміхнувся Владислав.
— Мабуть, — відповіла я. — Або він втомився від моєї тотальної уваги не до нього.
Я розуміла, що засиділися, і натякнула Владиславу, що вже пізно.
Він підвівся, пішов у коридор і почав взувати свої черевики, не підозрюючи про підступний котячий план. І тут я почула те, що змусило мене зрозуміти, наскільки Педро ображений на мого гостя.
Те, що відбулося у коридорі, було не просто “капостю”. Це був чітко спланований, продуманий акт котячої помсти за недоотриману увагу.
Після того, як Педро зробив свій “вибачальний” маневр, Владислав більше не міг сердитися.
— Я не думав, що коти на таке здатні! — сміявся він, знімаючи зіпсовані черевики.
— Це мій незалежний характер, — відповіла я, подаючи йому рушник.
Ми швидко відмили черевики від неприємного запаху і поставили їх сушитися біля радіатора.
Ситуація змушувала. У Владислава не було іншого вибору, окрім як залишитися.
Ми повернулися до вітальні. Настрій був дивовижний — ми обоє відчували хвилювання від несподіваної зміни планів і певну недвозначність ситуації. Цей незвичайний випадок змусив нас зблизитися.
Ми сиділи на дивані, розмовляли про все на світі, і тепер уже ніхто не відволікав нас. Педро, зробивши свою справу і отримавши “дозволену” увагу, спокійно спав у своєму кошику.
Наступного ранку Владислав пішов, надягнувши свої, тепер чисті, але ще трохи вологі черевики.
— Я думаю, я повинен подякувати Педро, — сказав він, обіймаючи мене на прощання.
Я посміхнулася.
Усі наступні візити Владислава відбувалися вже без жодних котячих ексцесів. Педро, мабуть, вирішив, що Владислав більше не становить загрози його домінуванню, або ж, що Владислав — це просто частина мого життя, з якою йому доведеться змиритися.
Коли Владислав приходив, Педро міг спокійно сидіти на підвіконні, ледь киваючи йому головою на знак визнання. Він більше не шипів, не намагався вкусити чи подряпати. Він лише зрідка сідав між нами на дивані, але це вже була скоріше звичка.
Через три місяці після тієї “пахучої” ночі Владислав зробив мені пропозицію.
Це був вечір. Він стояв переді мною, тримаючи в руках чудовий букет квітів і маленьку оксамитову коробочку.
— Олено, ти знаєш, що з тобою моє життя стало яскравим і непередбачуваним. Я готовий розділити з тобою всі твої сюрпризи, включаючи твого кота. Виходь за мене.
Я, звісно, сказала “Так”.
І тут, у найвідповідальніший момент, Педро знову вийшов на сцену. Коли Владислав вручав мені квіти й надягав на палець каблучку, Педро вийшов із вітальні.
Він повільно підійшов до наших ніг і зробив чітку, красиву “вісімку” навколо них, ніби символічно поєднуючи нас. Це був справжній акт примирення і демонстрація повної лояльності до мого нареченого.
Я засміялася.
— Здається, ти отримав благословення від головного члена родини! — сказала я Владиславу.
Владислав нахилився і обережно погладив кота.
— Дякую тобі, мій маленький охоронцю, — прошепотів він. — Ти зробив велику справу.
От так маленький зачуханий котик якого я колись підібрала у мороз влаштував мою долю. а кажуть, що коти нічого не розуміють. Ще й як розуміють. Ми вже вісім років разом. Педро старенький, але все ще величавий господар будинку. У них із Владиславом якісь особливі стосунки, саме з ним Педро “балакає” винявкуючи йому усі котячі прикрощі коли той повертається з роботи. Саме його він біжить стрічати до дверей ще задовго до того, як авто зупиниться під під’їздом.
Доля!
Головна картинка ілюстративна.
