І тут знову грім серед ясного неба: «Я зрозумів свою помилку. Люблю тільки тебе. Прости мене. Жити без вас не можу, хочу повернутися.» І що накажете мені з цією новиною робити
І тут знову грім серед ясного неба: дзвонить мені якось Вася, і знову йому поговорити зі мною треба. Ну я, вже традиційно, подумала, що говорити він буде зі мною про дітей. А про що ж ще в даній ситуації !? Ми вже рік як розлучені.
Але коли він почав говорити, я ледь не впала: «Я зрозумів свою помилку. Люблю тільки тебе. Прости мене. Жити без вас не можу, тому хочу повернутися ». І знову я дивлюся на нього, і думаю, що ось зараз скаже, що пожартував. Але ні, говорить серйозно, як і тоді коли поставив перед фактом, що йде до іншої.
І знову від несподіванки мені сказати нічого, адже і на цього разу він все зробив зненацька. З дітьми спілкувався все рідше, а зі мною взагалі тільки вітався і прощався, коли дітей забирав. Жодного натяку. Ні поглядом, ні словом.
Я просто розвернулася і мовчки пішла. А вдома мене понесло! Я так ревіла, що на наступний день навіть на роботу не пішла, відпросилася, бо обличчя змінилось до невпізнанності! Того вечора я зрозуміла, що на півтора року законсервувала себе, свій біль і відчай, свою образу. І ось зараз ця хвиля мене накрила. Я ніби заново все пережила, тільки вже по-справжньому, а не як тоді.
Вася дзвонив кілька днів, я трубку не брала. Просто не могла його голос чути, і бачити не хотіла взагалі. І вже, тим більше, не знала, що йому відповідати.
І тоді він почав мене вмовляти – як в молодості. Після роботи зустрічав з квітами, подарунки дарував, з дітьми постійно возився. Жив у своїх батьків і постійно старався опинитись поруч зі мною. А я не знала, як реагувати. Просто, не знала, що робити. Не зловтішалась, але і не раділа.
Це триває майже рік, і за цей час я, як ніколи, навчилася спостерігати за іншими людьми і розуміти, що у них на думці, чого вони хочуть, і що їм не подобається. Ось таку школу пройшла, життя змусила. І я дивилася на свого колишнього (або майбутнього) чоловіка, як на зовсім нову для мене людини. Вивчала його, спостерігала.
І ось зараз я стою перед дилемою: чи можу я настільки довіряти батькові моїх дітей, щоб знову стати його дружиною? Тут навіть питання не в тому, чи варто прощати зраду. Справа не в цьому.
Я розумію, що всі ми робимо помилки. Але, чи була це помилка для мого колишнього? Чи це така його натура? Ось що не дає мені спокою. Якщо це помилка, то можна пробачити і почати все заново. Але як дізнатись напевне?
За цей рік, що він упадає за мною, я навіть торкнутись до себе не дозволила. Я просто не розумію, що відчуваю. Люблю його? Ненавиджу? Або просто байдужа? Досі не знаю.
Ось так і живемо – він поводиться як зразковий батько і чоловік, піклується про нас з дітьми, і при цьому ні до чого не примушує. І ми підтримуємо цю гру, з боку будь-хто скаже, що ми – щасливе сімейство. Але як справа йде насправді, навіть я не знаю.
Валентина
Головне фото – firestock.ru
Текст редаговано – intermarium.news
