І уявіть мій подив, коли я чую його голос через двадцять років: – Марино… це Віктор.

Сонце в кронах старих дубів, і цей запах прілого листя, зораної землі, це вони мене тримають й досі в цьому селі, яке не могло мені забути юнацької витівки.

Може, десь далеко я й зустріла б свою долю і зажила щасливо, але не могла бути на чужині. Тягло додому знову і знову, як би не манило море і апельсини під ногами.

Найвишуканіша паста не смакувала мені так, як хліб зі смальцем та цибулею. Найм’якіше ліжко не йшло в порівнянні з бабусиною піччю, а як я спрагла води з нашої криниці, а мови нашої, звичаїв.

Приїздила на великі свята додому, ніколи там не лишалася ні за які гроші, хоч мені їх й треба було, бо не було біля мене чоловічого плеча, який би поміг в цьому. Все життя сама.

А все через те кохання.

І уявіть мій подив, коли я чую його голос через двадцять років!

– Алло? – Мій голос був сухий, без привітання.

– Марино… це Віктор.

Усередині мене ніби вимкнули світло. Двадцять років пройшло, а я й досі пам’ятала його голос!

– Який Віктор? — Я відчувала, як моє обличчя кам’яніє, але голос зберігав байдужість, яка прийшла до мене з роками.

– Віктор… той самий. Ми були… Ми зустрічалися, коли я приїжджав до бабусі. Пам’ятаєш?

Звичайно, я пам’ятала. Пам’ятала кожну деталь: як ми купалися на озері, як дарував мені польові квіти, а я їх і досі тримаю в якійсь книжці, як обіцявся вічно любити.

– Щось не пригадую, – я хмикнула, і ця інтонація принесла мені перше задоволення за цей вечір. – Вікторів тут вистачає. Хіба не ти був той, що поїхав до міста шукати свою «царівну», а лишив мене на посміховисько?

На тому кінці настала пауза. Довга, незручна, і я насолоджувалася нею, як найсолодшим десертом.

– Марино, послухай. Я знаю, я повівся як останній дурень. Але я хочу поговорити. Я нещодавно розлучився. Десять років у шлюбі, і я зрозумів, що весь цей час то була не та жінка. Не ти…

– Не я? Чи може, просто потрібен хтось, хто буде прати твої шкарпетки? – я вже була навчена.

– Ні, не кажи так. Я хочу родину і дітей, я пригадую, як ти колись цього хотіла. А я не знаю чого тоді так вчинив, думав, що роблю правильний вибір, але тепер це не так, виявилося. Вона не хоче нічого подібного, чи зі мною не хотіла…

Він розказував, як дружина збайдужіла до нього, останні роки вони жили, мов сусіди, а вже потім вона йому зізналася, що всі ці роки вона шукала кращі варіанти, хоч і була поруч з ним.

Я заплющила очі, зціпила зуби. Ось вона, вся правда. А я ж йому колись так і сказала, що я йому дам родину і дітей, товчену картоплю з квасним молоком і мир в душі. Він так реготав.

Добре, що хоч листа написав, щоб не чекала на нього. «Прости, Марино. У нас різні дороги. Я знайшов дівчину, з якою буду будувати щасливий. Ти занадто проста для мого майбутнього».

В селі чутки розходяться швидше, ніж вогонь у сухому полі.

Ніхто не хотів брати за дружину ту, яку «міський» так легко викинув. Кілька разів я наївно вірила, що ось цей точно мене заміж візьме, він же такий непоказний, але ні, бо матір прибігала, що їй такої невістки не треба.

Мама сказала аби я поїхала в світи, бо ще молодшу сестру треба заміж видати, а хто ж до нас поткнеться з такою славою?

Ось так я й по заробітках їздила та щастя шукала, але так і не знайшла. Зате переробила нашу хату, облаштувала всі зручності. Мене мало хто в селі впізнає, уявляєте? Колись не могли наговоритися, а тепер не знають, чия я є.

Вони дали мені спокій, чи я сама дала собі спокій – не знаю. І ось цей дзвінок, який рушить знову мій спокій. Чи, може, другий шанс? Ось він, коханий і варто з ним зійтися, то все буде – і діти, і щастя?

– Ти все ще в селі? – Його голос вивів мене з мовчазного спогаду.

– А де ж мені бути? Я – твоя сільська пам’ятка, Вікторе.

– Я хочу приїхати. Я повинен тебе побачити. Дай мені шанс.

У голові спалахнув план. Справедливий.

– Гаразд, Вікторе. Приїжджай. Я тебе прийму.

– О, Марино! Я знав, що ти така! Ти ніколи не тримала зла!

Я глибоко вдихнула і поклала слухавку.

Тепер треба переконати сестру.

Люда знала все про мене й Віктора, та всі все знали, тому була рада, що вдасться поквитатися.

Віктор приїхав пізно, певно розраховував переночувати. Я почула стукіт у двері. Глухий, невпевнений.

– Марина? – Його голос був тихий, розчарований, – Ти на фото в мережі по-іншому виглядаєш.

– Виклала краще, яке було. Ти заходь, я всього наготувала. Зараз батьки прийдуть, ми маємо кілька хвилин аби переговорити.

– Які батьки?, – пробелькотів Віктор.

– Як які? Ти ж свататися приїхав?

– Ні, я не свататися. Я переговорити. Розумієш?

– Так, все я розумію, – вийшла я в кімнату з-за дверей, – Що, Вікторе. Кілька зайвих кіло і вже тобі не так вже й треба те кохання? А ще на свою дружину наговорюєш. А ти ж їй другий чобіт пара.

– Марино? Що це за розіграші такі?, – він намагався вдати обуреного.

– Такі, які мали бути з самого початку. Важко дорослій жінці голови закрутити в місті, а ти вирішив легенько в селі прилаштуватися?

– Ти що собі надумала, вдаєш з себе круту.

– А є чого, у мене й будинок, і машина, а у тебе що, чоловіче?

Вискочив надвір, а ми з сестрою сіли за стіл. Прийшли батьки, далі подруги, питали, що за причина така, а ми з сестрою лиш пирхали.

– Добрих людей завжди раді тут бачити, – казали.

Життя дало мені урок – все зміниться, рано чи пізно, варто лишень дочекатися. Я ще дочекаюся свого щастя і воно в майбутньому, а не минулому. Хіба не так?

You cannot copy content of this page