І вкотре мій номер набирають рідні, що живуть у одному ж селі з мамою. Знаю точно, що якщо візьму трубку ввімкнеться цілий потік докорів і повчань, тому й скидаю ті дзвінки. Мені неприємно, навіть імена їхні на екрані читати, не те, що голос чути. Бачте, які? Усі стали раптом зрячі і вуха знайшли, бо ж уже їм видно, що ми із мамою вчиняємо несправедливо. А де ви всі були, коли татко мій був живий?
Ми з братом одразу після школи поїхали на заробітки за кордон. Мріяли про те, що навчатимемось, але робота і процес заробляння грошей затягнув, то так тут, у Чехії, ми й залишились.
Усі ці роки ми з братом гроші передавали додому. Оскільки заробітки були у нас більш ніж пристойні, то й отримували ми гарні гроші. Батьки ж нашу стару хату розбудували, робили ремонт капітальний.
От тільки не знали ми із братом того, що мама наша вирішила економити, але в дивний спосіб. Матеріали купувала найдорожчі, а от робітників наймали вони вкрай рідко. Мама вважала, що тато впорається в рази краще і зробить “як для себе” на роки.
Тато ж наш ще з дитинства мав певну недугу і працювати важко йому було категорично заборонено. Доки ми були при хаті, доки жива була татова мама, то ми всі спиняли трішки нашу маму, яка завжди намагалась тату дати до рук “чоловічу” роботу.
Не раз на тому грунті у домі було гучно, бо мамі хотілось аби тато був таким господарем, як чоловік її сестри, аби їздив на будову і привозив гарні гроші. Ну не могла вона знести того, що він був простим учителем, їй більшого подавай.
Про те, що вся робота татовими руками робиться нам із братом нічого ніхто не казав. Лиш коли тата відспівували то мамина сестра пошкодувала, що тато не встиг до кінця дім перекрити і тепер потрібно буде шукати робітників, а де їх нині знайти, та й дорого то.
Ми з братом дар мови втратили, коли таке почули. Запитали у мами чи тато сам гіпсокартоном стелі зашивав, як почули зверхнє:
— Та ж аби, прийшлось Мироська кликати на поміч. Так удвох робили. Аж тисячу гривень мусила йому за роботу платити.
Виявилось, що тато сам і цеглу носив і цемент замішував і відра з ним повні носив. Тобто мама, навіть отого Мироська на поміч у такі дні не кликала, бо ж то чоловіча робота і тато мав би сам упоратись.
Поїхали ми із братом, після дуже неприємної із мамою розмови. Найприкріше, що та винною себе не вважала. Бачте, то не її вина і крапка.
І от тепер, коли ми припинили гроші передавати різко, і дім стоїть так до кінця і не перекритим, нас і мама і рідня щоденно видзвонюють із проханням одуматись і не покидати неньку нашу одну.
Але ні я, ні брат мій, навіть імені її згадувати не бажаємо. Неньки у нас не стало разом із батьком, або, навіть, ще раніше. От тільки ми про те не знали.
Ну от скажіть, хіба ж ми не праві? Хіба можна хоч колись пробачити таке, хай навіть і мамі рідній?
Головна картинка ілюстративна.
