— Доброго ранку, молодята! Ми вирішили, що ви тут без нас зовсім занудьгували, тому приїхали жити до вас. І знаєте, тут треба негайно все переробити, бо ви зовсім не маєте хисту до господарства!

Голос Єлизавети Семенівни розрізав ранкову тишу вітальні, наче іржава пила — суху деревину. Надія, яка застигла з горнятком гарячої кави біля панорамного вікна, ледь не впустила коштовну порцеляну.

На порозі терраси стояла свекруха, одягнена у старий дорожній плащ, міцно стискаючи в руках величезний фікус у тріснутому горщику.

За її спиною, згорбившись під вагою двох допотопних валіз, перев’язаних мотузкою, маячив свекор, Олег Геннадійович.

— Мамо? Тату? — Вадим вискочив із спальні, протираючи заспані очі. — Ви чого так рано? Ми ж домовлялися, що ви завітаєте лише на вихідні, шашлики посмажимо, відпочинемо…

— Які шашлики, Вадику! — Єлизавета Семенівна рішуче увійшла всередину, обдаючи кімнату запахом нафталіну та сирої землі. — Ми порадилися і вирішили: навіщо нам у запиленому місті сидіти, коли тут у вас такий простір? Ми переїжджаємо на весь сезон. Олеже, став валізи у гостьовій. Хоча ні, гостьова замала. Надю, люба, ти ж не образишся, якщо ми займемо ту світлу кімнату на другому поверсі? У мене там самопочуття буде кращим, повітря чистіше.

Надія повільно повернулася до непроханих гостей. Усередині в неї все стиснулося в тугий вузол.

Цей будинок був її фортецею, її вистражданою мрією. Кожна плитка у ванній, кожен світильник у стилі лофт були обрані нею особисто під час нескінченних відряджень та нічних змін.

Працюючи головним фінансовим контролером у великому холдингу, вона звикла до цифр, суворого порядку та чіткого планування.

І в цьому плані не було місця двом валізам із мотузками в середині травня.

— Єлизавето Семенівно, — голос Надії звучав підкреслено ввічливо, але холодно, — ми не планували приймати гостей на все літо. У мене зараз складний звітний період, мені потрібна абсолютна тиша для роботи. І кімната на другому поверсі — це мій робочий кабінет, облаштований під мої потреби.

Свекруха навіть не повернула голови. Вона вже по-господарськи відкривала холодильник, оглядаючи вміст полиць.

— Ой, ну який кабінет, Надюшо! Перенесеш ноутбук на кухню, це ж хвилина справи. А нам з батьком потрібен спокій. І взагалі, що це у вас тут? Каперси? Авокадо? Тьху, хіба цим чоловіка нагодуєш? Олеже, чуєш? Завтра ж починаємо впорядковувати ділянку, будемо вирощувати справжню їжу, а не цю траву заморську.

Минуло два тижні. Надія почувалася чужою у власній оселі. Прокидаючись вранці, вона більше не чула співу птахів — його заглушав брязкіт садового інвентарю та гучні команди Єлизавети Семенівни.

Надія вийшла на ґанок і заціпеніла від жаху. Її ідеальний смарагдовий газон, на який було витрачено три сезони кропіткого догляду та чимало коштів, був безжально понівечений. Олег Геннадійович, обливаючись потом, вивертав пласти дерну, руйнуючи багаторічну працю ландшафтних дизайнерів.

— Олегу Геннадійовичу, зупиніться негайно! — вигукнула Надія, збігаючи сходами. — Що ви робите? Ми ж чітко домовлялися — ніяких грядок перед будинком!

Свекор винувато поглянув на неї, витираючи чоло рукавом старої сорочки.

— Так це… Ліза наказала. Каже, тут найкраще сонце. Буряк буде — отакий! На всю зиму вистачить!

— Який буряк?! — Надія відчувала, як до горла підкочується клубок. — Тут мають бути мої гортензії та зона для відпочинку!

З-за рогу будинку, наче генерал, вийшла Єлизавета Семенівна. У руках вона переможно несла в’язку цибулі.

— Надю, не насідай на батька! — відрізала вона. — Ми справою зайняті. Що твій газон? Його ж до столу не подаси. А тут — реальна допомога господарству. Ми вам, між іншим, цю ділянку відписали. Вона нас свого часу врятувала, коли ви ще зовсім малими були.

— Відписали? — Надія задихнулася від обурення. — Ви віддали нам занедбаний пустир, порослий бур’яном по пояс! Ми з Вадимом три роки тут працювали до сьомого поту, щоб просто землю привести до ладу. А будинок? Ви хоч гривню вклали у фундамент? У ці стіни?

Свекруха презирливо стиснула губи, оглядаючи фасад будинку.

— Будинок — річ мінлива. Сьогодні стоїть, а завтра щось трапиться. А земля — вона вічна. Вона наша, родова. І ми маємо право робити на ній те, що вважаємо за потрібне. Не показуй характер, дівчинко. Ми так вирішили, отже, так і буде.

Надія подивилася на Вадима, який саме вийшов із гаража. Він завмер осторонь, переводячи погляд із розлюченої дружини на непохитну матір.

— Вадиме, скажи їм! — зажадала Надія. — Поясни, що це наш двір!

Вадим зам’явся, ховаючи очі.

— Ну, Надюш… Мама ж як краще хоче. Вітаміни власні, натуральне все… Може, ну його, той газон? В кутку посадимо квіти, а тут нехай морква росте? Вони ж батьки, як я їх виставлю?

Надія зрозуміла, що допомоги чекати нізвідки. Вона мовчки розвернулася і пішла в дім, гучно зачинивши за собою двері.

Ще через тиждень ділянка остаточно перетворилася на декорації до фільму про сільський занепад.

До викопаних грядок додалася нова «прикраса». Олег Геннадійович, під чуйним керівництвом дружини, спорудив парник.

У хід пішло все: криві гілки з найближчого лісу, шматки старої поліетиленової плівки, знайдені десь у сараї, і — апогей несмаку — сині пластикові пляшки, встромлені в землю «для відлякування кротів».

Надія, повернувшись із роботи після важкої наради, вийшла з машини і просто закрила обличчя руками.

Шикарний котедж у скандинавському стилі тепер сусідствував із убогим наметом зі сміття.

— Надю, глянь! — радісно крикнула свекруха, витираючи брудні руки об фартух. — Завтра огірки висаджуємо! Перші будуть! Олег ще бочку стару притягнув для добрив, поставимо он там, біля твоєї альтанки, щоб ходити далеко не треба було.

Надія відчула, як усередині щось остаточно луснуло. Той самий запобіжник, який утримував її в межах пристойності всі ці роки.

— Яка бочка з добривами? — пошепки запитала вона.

— Звичайна, залізна! — не вгамовувалася Єлизавета Семенівна. — Заллємо водою, перебродить — найкраща підкормка. Запах, звісно, буде специфічний пару днів, але ти потерпиш. Не панянка.

У цей момент до воріт під’їхав Вадим. Він вийшов із машини, фальшиво усміхаючись, явно намагаючись згладити кути.

— О, парник готовий? Молодці, предки! Надю, дивись, який тато майстер, із нічого цукерочку зробив!

Надія повільно повернулася до чоловіка. Її очі звузилися, а голос став небезпечно тихим.

— Цукерочку? Вадиме, ти справді вважаєш, що цей смітник на нашій ділянці — цукерочка?

— Ну, Надь, не перебільшуй…

— Я не перебільшую. Я питаю тебе востаннє: ти маєш намір це припинити? Ти поясниш своїм батькам, що це мій дім, куплений за мої кошти, побудований за моїм проектом, і я не дозволю перетворювати його на занедбаний колгосп?

Вадим зітхнув, його плечі поникли.

— Надь, ну ти ж знаєш маму. Вона не відступить. Вона образиться. Вона вважає, що раз ділянка була їхня, то вони тут головні. Давай просто дамо їм це літо пережити. Восени все приберемо.

— «Восени все приберемо»? — Надія гірко усміхнулася. — Ні, Вадиме. Ми приберемо все зараз. Або я вживу заходів, які тобі дуже не сподобаються.

— Надю, не починай знову! — Вадим раптом зірвався на підвищений тон. — Ти вічно все драматизуєш! Це просто город! Досить поводитися як королева!

Він пройшов повз неї в будинок, залишивши Надію одну серед грядок, пластикових пляшок та тріумфуючої посмішки свекрухи.

Суботній ранок розпочався не з кави. Надія прокинулася від того, що хтось безцеремонно порпався в її гардеробній на другому поверсі.

Вона схопилася з ліжка і побачила Єлизавету Семенівну, яка перебирала її брендові сумки.

— Що ви тут робите? — вигукнула Надія. — Це моя приватна територія!

— Ой, та годі тобі, — свекруха навіть не здригнулася. — Я шукала стару тканину, батькові треба саджанці вкрити, заморозки обіцяють. А у тебе тут стільки непотребу, все одно не носиш. Ось ця сумка, шкіряна, навіщо вона тобі? У неї так зручно складати насіння…

Надія вирвала сумку з рук жінки. Руки у неї тремтіли.

— Геть. З. Моєї. Кімнати.

— Бач, яка нервова! — Свекруха попрямувала до виходу, але у дверях обернулася. — І до речі, ми там з Олегом вирішили: альтанку треба зносити. Побудуємо на його місці курятник. П’ять курей — і завжди свіже яєчко до сніданку. Вадик уже погодився допомогти з матеріалами.

Надія стояла посеред кімнати, стискаючи в руках сумку, і слухала, як на першому поверсі Вадим весело обговорює з батьком креслення майбутнього курятника.

Вона зрозуміла одну просту річ: її тут більше немає. Її думка стерта, її бажання обнулені. Вона — просто гаманець, який оплатив це «свято життя» для чужих людей, що не знають меж.

Вона сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала швидко друкувати. Потім зробила кілька дзвінків.

Її обличчя було блідим, але рішучим. У ній прокинувся той самий фінансовий контролер, який не прощає дефіциту поваги у відносинах.

Через дві години, коли сімейство в повному складі захоплено розмічало кілочками місце під курятник прямо під вікнами вітальні, Надія вийшла на балкон.

— Вадиме! — покликала вона. — Зайди в дім на хвилину. Потрібно обговорити бюджет на твій новий проект.

Вадим, очікуючи, що дружина нарешті «здалася» і готова фінансувати його ідеї, підтюпцем побіг до будинку. Батьки, задоволено посміхнувшись, залишилися на вулиці.

— Ну, Надюш, я знав, що ти заспокоїшся! — Вадим увійшов у кімнату, сяючи. — Кури — це ж екологія! Свій продукт!

Надія стояла посеред вітальні. Біля її ніг стояли три великі валізи.

— Що це? — Вадим осікся.

— Твої речі, — коротко відповіла Надія. — І речі твоїх батьків. Я їх уже зібрала. Не хвилюйся, я нічого не забула, навіть мамине насіння та татові мотузки.

— Ти з глузду з’їхала? — Вадим зблід. — Куди ми підемо?

— На свою ділянку, — Надія зробила наголос на слові «ділянку». — Ви ж так кричали, що це ваша земля. От і живіть на ній. У наметі. У парнику. Можете прямо в бочці з добривами заночувати, якщо замерзнете.

— Надю, це не смішно! — Вадим зробив крок до неї. — Ти не можеш нас виставити! Це мій дім також!

— Твій дім? — Надія витягла з папки документи. — Давай-но порахуємо, Вадиме. Ось виписка з банківського рахунку. Ось чеки на будматеріали. Ось договір підряду. Майже сто відсотків коштів у цей будинок вклала я. Мої премії, мої накопичення до шлюбу, кошти від продажу моєї спадкової квартири. Твого тут — лише участь у виборі кольору стін, за які я теж заплатила.

— Але земля… — пролепетав він.

— А з землею все просто. Я проконсультувалася з юристом. Так, ділянка оформлена на тебе як дарча від батьків. Але будинок — це капітальна споруда, зведена у шлюбі за мої кошти. Я зараз подаю на розірвання шлюбу та розподіл майна. І повір мені, я доведу в суді, чиї це гроші. Але до суду ти тут жити не будеш.

Надія почала виставляти валізи за двері. Одна за одною. Вадим намагався її зупинити.

— Надю, припини! — волав він. — Мамо! Тату! Допоможіть!

Єлизавета Семенівна та Олег Геннадійович підбігли до ґанку, побачивши, як їхні речі летять на свіжовириті грядки.

— Ти що робиш?! — верескнула свекруха. — Це наше все! Наша земля!

— Забирайте! — Надія вийшла на ґанок, тримаючи в руках останню валізу Вадима. — Забирайте свою землю! Їжте її, садіть на ній що завгодно! Але в мій дім ви більше не увійдете.

Вона кинула валізу чоловіка прямо під ноги свекрові.

— Надю, відчини двері! — Вадим смикнув за ручку, але Надія вже провернула ключ з іншого боку. — Ти не маєш права! Мені нікуди їх везти, у міській квартирі ремонт!

— От і чудово! — крикнула Надія через зачинені двері. — У вас же є парник! Там тепло, тато добре постарався, будував на совість! Насолоджуйтеся своїм «господарством».

— Ми ділянку заберемо назад!

Надія притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. В домі нарешті стало тихо. Тільки зовні доносилися приглушені лайки свекрухи та виправдання Вадима.

Вона знала, що попереду — довгі суди, важке розлучення та нескінченні звинувачення. Вона знала, що родичі Вадима проклянуть її до сьомого коліна.

Але в цей момент, дивлячись на порожню, чисту вітальню, де більше не пахло часнком та цибулею, вона вперше за місяць зітхнула на повні легені.

— Нічого, — прошепотіла вона собі під ніс. — Газон я перестелю. Це дешевше, ніж терпіти у домі чуже свавілля.

Наступного ранку Надія прокинулася рано. На вулиці було незвично тихо. Вона вийшла на балкон другого поверху і подивилася вниз.

Біля воріт стояла стара машина Олега Геннадійовича, вщерть забита речами. Парник стояв сиротливо, побитий нічним вітром. Вадим сидів на сходах своєї машини, обхопивши голову руками.

Побачивши Надію, він підвівся.

— Надю, давай поговоримо. Мама вчора погарячкувала… Ми все приберемо. Я обіцяю. Будь ласка, впусти нас, у тата здоров’я підводить після цієї ночі.

Надія подивилася на нього зверху вниз. В його очах вона не бачила каяття — лише страх перед побутовим дискомфортом і небажання брати на себе відповідальність за егоїзм матері.

— Вадиме, — сказала вона спокійно, — ключі від воріт я перепрограмувала. Код від сигналізації змінено. Твої документи та решта дрібниць — у коробці біля огорожі. Забирай своїх батьків і їдь.

— Ти руйнуєш родину через грядки!

— Твої батьки дали нам проблему, яку ти не захотів вирішувати, — відрізала Надія. — Старт я дала собі сама, коли працювала по дванадцять годин на добу, поки ти «шукав себе» в гаражі. Прощавай, Вадиме.

Вона повернулася в кімнату і щільно зачинила балконні двері.

Через годину машина, крехчучи та підстрибуючи на вибоїнах, виїхала за ворота. Надія спустилася вниз, взяла в сараї лопату і вийшла у двір. Вона підійшла до парника з гілок та плівки.

З якимось дивним задоволенням вона одним рухом зірвала брудний поліетилен.

Робота чекала довга. Потрібно було вивезти тонни землі, засипати ями, запросити ландшафтних дизайнерів.

Але Надія не боялася. Вона точно знала: коли будуєш дім, найголовніше — це міцний фундамент.

І в її новому житті на цьому фундаменті більше не буде місця тим, хто намагається перебудувати її світ під свій город.

Вона встромила лопату в край першої грядки і з силою перевернула пласт землі. Тепер вона садила тут не моркву.

Вона садила тут свою свободу. І ця культура, на відміну від буряка Єлизавети Семенівни, обіцяла дати найпрекрасніший урожай у світі — тишу і право бути господаркою у власній оселі.

Увечері, коли сонце почало сідати за сосновий ліс, Надія сиділа на ґанку. В руках у неї був келих вина, а на колінах — план нового саду.

Ніяких городів. Тільки декоративні чагарники, море квітів і, можливо, невеликий ставок з ліліями.

Телефон задзвонив. На екрані висвітилося: «Свекруха». Надія секунду подивилася на номер, а потім спокійним рухом відправила його в чорний список.

Слідом за ним туди ж відправився і Вадим. Вона заплющила очі, вдихаючи аромат соснової смоли та свіжоскошеної трави.

Це була перемога. Дорога, але абсолютно необхідна.

— Ну що ж, — прошепотіла Надія, дивлячись на захід сонця. — Тепер поживемо. Тільки по-моєму.

Головна картинка ілюстративна.