Доля інколи так над людьми жартує, хоча, насправді, треба побачити ці знаки, які вона дає. Наче я доросла жінка і моя ситуація геть інша, ніж в цієї молодої дівчини, але як придивитися, то ми б мали вивчити урок один одної. Але в тих обставинах навряд чи це б сталося, але зараз я бачу, що доля нас звела не випадково.
Мене звати Христина і мені сорок п’ять років, я успішна адвокатеса, маю майно і заощадження, мала чоловіка. Наче все в моєму житті було добре, але чомусь не була я в нім щаслива. От не було того відчуття щастя, легкості, щирості.
Завжди все через зусилля, «треба», «ти маєш», «колись відпочинеш на лаврах».
Я з тих слухняних доньок, які все роблять аби не засмучувати маму: гарно вчаться, допізна не гуляють, з поганою компанією не знаються, крок за кроком відтворюють сценарій, який написала мама. А вона колись мріяла стати адвокатом, але у неї не вийшло, тому вона вирішила, що я маю здійснити її мрію. Я ж хотіла бути психологом.
– Який психолог? В школі працювати за чверть ставки? А так ти будеш важливою людиною.
Це правда, я стала важливою людиною в багатьох життя, але не в своєму, в своєму мама завжди була тією, яка була важливіша за мене.
Мама нарадила мені вийти заміж за Сашу, хоч у мене були інші кавалери. З Сашею мені було важко, адже він був копією моєї мами – привчений до ідеальної чистоти, все має бути по його. Ми довго й не зустрічалися, але я, як чемна дівчинка з усіма своїми хлопцями знайомила маму, як інакше?
– Він просто чудовий, – казала мама і світилася, як нова копійка, – можеш більше нікого не шукати.
– Але я не впевнена, – впиралася я.
– Я впевнена, а ти вже мене послухай.
Я ж пробувала протестувати і не відповідала на залицяння Сашка. Гуляла з іншими хлопцями, але всі вони в очах мами були не гідні, не дотягували до тієї планки, яку задав Сашко.
Ось так я й вийшла за нього заміж.
Жили в його квартирі і за його правилами. Я ж слухняна дівчинка і все виконувала так, як він хотів. Дітей у нас чомусь не було і він не дуже й хотів:
– Зробимо кар’єру і тоді заведемо дітей.
– Добре, – погоджувалася я.
Кар’єру ми й справді зробили, бо обидва адвокати, обидва навчені до праці щоденної, ніколи не хвалили себе за успіх, бо нема межі досконалості.
А в сорок п’ять років я зрозуміла, що вже й пізно мені до дитини. І так мені від цієї думки стало, що я не знала куди дітися. Ви бачили, як люди бігають по перону, коли їхній потяг вже від’їхав? Ось таке було зі мною, я не знала, де себе діти.
– Доню, поїдь кудись та відпочинь, що ти робиш нерви Сашку? Ти хочеш аби він від тебе пішов?
– Так, – зізналася я матері.
– Як це ти таке кажеш? Це твоє найкраще рішення в житті – вийти за нього заміж.
– Ні, мамо, це твоє найкраще рішення, але не моє.
І я вкотре дослухалася поради мами і поїхала відпочивати. Але не на море чи в модне місто Європи, а в село. Щоб ходити босою по траві і не було зв’язку, пити молоко з шумом ще тепле, гладити кота і дивитися, як небо поступово темніє, з’являються зорі і сюрчать коники.
В моєї подруги була хатинка в селі і вона якось мене запросила на вихідні. Це були найкращі мої вихідні за багато років.
Я відчула такий спокій, може, через те. що я була там без чоловіка?
Дарина радо дала мені ключі і я поїхала відпочивати душею.
Все було так. як я собі мріяла. Я гуляла берегом річки, купалася, засмагала і в моїй голові не було жодної думки про роботу і місто.
Я щось залишила позаду і відкривала навстіж душу геть іншому відчуттю, яке ще не могла описати.
І ось в такому спокої я побачила, як молода пара розмовляє. Дівчина розмахувала руками, щось пояснювала, а хлопець дивився наче крізь неї, засунувши руки в кишені. Далі він розвернувся і пішов. Дівчина кричала йому навздогін, просила вернутися, запевняла, що не пробачить, але хлопчина навіть не озирнувся.
Дівчина кинулася бігти і добре, що на її шляху стала я. Було видно, що вона чекає дитину.
– Стій, ану не дуркуй, розказуй, що сталося.
Дівчина хлипала і розповідала, що життя її скінчилося.
На вигляд їй було років вісімнадцять, тому на таку заяву я усміхнулася.
– Він не хоче женитися, каже, що дитина не його.
– А кого?
– Хлопця, який мене пару разів проводжав додому.
– Ти впевнена?
– На всі сто відсотків. То мати його не хоче аби він женився. Каже, що ще молодий. Каже моїй мамі, що вона мене погано виховала, раз таке сталося. Як тато дізнається, то я не знаю, що він буде робити.
Ви бачите, як доля нас звела носами, наче у дзеркалі відбивалося те, що могло б бути з нами. Вона б могла стати успішною самотньою жінко, яка не матиме дітей через щільний графік. А я могла б мати дитину, якби наважилася піти усім наперекір.
– Зрозуміло лишень одне, люба, що ти не маєш триматися за цього хлопця, як за останній шанс. У тебе попереду ще все життя і як ти будеш з цим невдячним хлопцем, то проґавиш іншого, гідного і доброго. А дитина завжди – радість.
Я це сказала і їй і собі.
Дівчина пішла додому. а я зателефонувала чоловікові, що не буду більше з ним жити.
– Сашко, справа в мені, а не в тобі. Ти чудовий чоловік, ти мені як кращий друг і колега, але я хочу від життя іншого. Не більшого, ні, іншого.
– Зрозумів, – сухо сказав чоловік, – розійдемося як цивілізовані люди.
І нам справді вдалося це зробити. А далі я набрала номер людини, яку завжди любила і яка була в моїх думках, за якою я слідкувала в мережі, ставила серденька під його фото і не наважувалася написати.
А тепер наважилася і чекала від свого коханого чоловіка дитину. Це таке щастя, така легкість, все так зрозуміло, не треба ребусів і вгадувати чиєсь «між рядків», є він і я, є наша дитина і ми щасливі.
Ми їздимо в те саме село, але вже у свою хатинку на літо. Я знаю, що та дівчина привела на світ чудове маля, воно дуже схоже на того хлопця, але сім’я вирішила, що дитина буде на їхньому прізвищі. Вона поступила вчитися і приїздить додому аби побути з хлопцем, який любитиме її все життя, зі своїм сином. Я певна, що у неї буде ще шанс вийти заміж і вона обере того чоловіка, який прийме її дитину, а значить, буде гідною людиною.
Моя мама рада, що стала бабусею, пробачення у мене не просить за те, що так впливала на моє життя. Якось сказала, що я зробила дуже велику помилку, покинувши Сашка, але онук того вартував.
Тепер я переконана, що доля завжди дає якийсь урок, головне вибрати з нього щось корисне для себе. А ви як вважаєте?
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
