До доброго дуже швидко звикаєш, особливо до того, що світла дають більше. От і я розслабилася та не зарядила телефон! Світло відключили, а на поділці – нуль енергії.
І як чоловікові готувати вечерю, коли у мене і свічка скінчилася? Сиджу і перебираю в голові варіанти, що є з готового, але тут теж заковика, бо він же не буде їсти вдруге те, що їв зранку.
Отакий пещений:
– А нема чогось другого, я це вже їв, – каже він, але ніколи не про м’ясо.
От нема такого, що він каже – я вже їв пельмені або я вже їв відбивні. Зате попробуй йому підсунути підігріту картоплю – шкандаль.
– То я не вартую нормальної їди? Чи ти хочеш аби з мене бадилля росло.
Ви вже маєте розуміння, що чоловік у мене ще те золото.
Тому мало того, що світла нема і вже настрій зіпсувався, то ще мені цей прийде з концертом.
Але чоловік мій любий прийшов з температурою і ліг пляцком та почав заповіт складати і голосно стогнати.
Ви ж розумієте, що в хаті ні краплі таблеток? Мушу йти в аптеку – світити по сходовій нема чим, хіба очима.
Йду і розумію, що просто творю подвиг, який ніколи не буде оцінений. Бо що то таке – піти в аптеку для любого чоловіка? А ви попробуйте оминути на дворі всі калюжі і не перечепитися на сходах, тримаючись за запорошені перила – вже рукавиць нема.
Момент, коли просиш його випити жарознижуюче можна пропустити, бо ж він пити не хоче, бо то не помагає.
Знаєте, це як велика дитина, гірше в тому, що ти не можеш зробити це силоміць.
Далі до хати припливає ще моя люба донечка, покашлюючи.
На ранок Бог дає світло, а ми всі, мов приклеєні до ліжок – ні встати, ні спати. В думках вираховуємо. Хто ж цей подарунок приніс і хто в усьому винен.
Звичайно, що винен той, хто першим одужає і тоді інші кучкуються разом та знаходять сили в жалості до себе і злості на «щасливчика».
Чи то чоловіки завжди довше одужують, але вже ми з донькою лупимося в карти, бо ж нема світла, а він ще з рушником на голові.
Сподіваюся хтось залишить інструкції майбутнім поколінням «Як вижити без світла і зберегти сім’ю».
Я не маю такого таланту до писанини, але декілька штрихів би накинула. Не хвалюся, але я знаю як вижити без світла, без мобільного інтернету, і без свічки…
Правила дуже прості – лягати спати і прикинутися глухою.
Більше нічого не діє.
Навіть, якщо все скінчилося ще о 7 годині, то варто лягти спати, бо тоді легше прикидатися глухою.
Знаєте. Хворого чоловіка дратує все – як ви ходите часто в туалет, як ви часто відкриваєте кран з водою, як ви хихочете чи голосно сперечаєтеся, хто ж таки виграв, а хто махлював. Ви б з радістю випхали його на вулицю, але ж куди в таку темінь?
Мені згадуються прекрасні часи кoвіду, коли можна було втекти бодай в якийсь серіал, чи яку конспірологію і сперечатися, хто ж винен – кажан чи не впильнований вірус.
А тут же все всім зрозуміло – неадекватний сусід.
І знаєте, майбутнім поколінням слід знати, що коли виясняєш, хто має в хаті мити посуд і, що ви не служниця, можна дійти до того, що у вас з чоловіком з самого початку абсолютно різні уявлення, про функції чоловіка і жінки в родині.
Треба перед весіллям розробити анкету «Хто за що відповідає», щоб через двадцять років тобі не кричали:
– Це твоя робота!
– Яка вона мені робота, якщо за неї не платять!
– Я ж тобі даю гроші!
– Ти даєш мені їх на продукти і господарку!
– То я ще тобі маю платити?
– То не кажи тоді, що це моя робота!
Отакі думки гуляють в моїй голові, коли нема світла, нема телефону і завалящої свічки. Тримаймося!
