fbpx
Історії з життя
— І як ти наважилася? А якби дізналися вдома? — Мама істериками доконала б, а батько просто без слів, — відповідала подрузі білявка. — Щоб заплатити за цей рік навчання, він телицю продав. А тут я — здрастуйте, я ваша вaгітна доця! Та ще й від майже його ровесника! Та все обійшлося

Зателефонувала колега: «Ти їдеш у Запоріжжя? Вибери часинку, занеси моїй Оксанці чогось смачненького. Та й глянь, як там вона?»

У суботу ближче до вечора їду у студентське містечко. Оксана має бути за півгодини. Вирішила дочекатись її у скверику на лавочці. Неподалік двоє: синьоока довговолоса білявка і темнокоса її подружка з пронизливим поглядом карих очей. Мимоволі слухаю чужий діалог:

— І як ти наважилася? А якби дізналися вдома?

— Мама істериками доконала б, а батько просто без слів, — відповідала подрузі білявка. — Щоб заплатити за цей рік навчання, він телицю продав. А тут я — здрастуйте, я ваша вaгітна доця! Та ще й від майже його ровесника! Та все обійшлося. Геник звернувся до знайомого лiкаря, боявся, щоб я з переляку не накоїла дурниць і не зателефонувала його дружині…

Оксанка нагодилася вчасно, бо далі дівчата заходилися, не вибираючи слів, шпетити своїх «сердечних друзів», точніше кoханців, кепкували з їхніх дружин.

Зустрічатися з людським цинізмом у тих чи інших проявах нині доводиться, на жаль, часто. Але ж село завжди вирізнялося вищою моральністю. Як же так, що за кілька років міського життя із сільських дівчат сформувалися безсоpомні пристосуванки?

Розмірковуючи, пригадала одну журналістську зустріч у Мелітополі. Разом із незнайомою жінкою чекала на вокзалі електричку на Запоріжжя. Розговорилися. Жінка, Мариною звати, розпитувала, як у місті знайти таку-то лiкарню. Завваживши її знеpвований стан, поцікавилася — хвоpіє хтось?

— Дочка там, — відказала коротко.

А далі, видно, пекла їй біда, розповіла свою історію.

Життя Марину не колисало. Після школи поїхала у місто до материної сестри, навіть закінчила кулінарне училище. Можливо, й прилаштувалася б, але тяжко занeдужала мати, й дівчина повернулася, щоб доглядати її, не прирікати ж на самотню старість. Минав рік за роком, гідної роботи не було. Заміжжя, напіввипадкове, із двічі розлученим односельцем не принесло ні втіхи, ні захищеності. Коли не стало матері, жінка була вже розлучена з малою Наталочкою на руках. Теплої пори року підробляла у тракторній бригаді — варила їсти механізаторам, узимку перебивалася випадковими заробітками. Тримала корову, свиней, обробляла город. Поки доня була мала, проблем не виникало, жили, як більшість селян. Підросла — почалися нарікання: от у подружок модне вбрання, у тієї телефон «крутий», в іншої — комп’ютер. Марина тяглася, як могла, але до повних сімей, тим паче фермерських, їм усе одно було далеко.

— Так у вічних проблемах, пересварках ми закінчили дев’ять класів, — розповідала Марина. — Мені дуже хотілося, щоб дочка вивчилася. Спродала трохи вирощеного, теличку і провела її у Запоріжжя, в училище, де навчали моделювати одяг. Квартиру вони з подружкою винаймали. Цього року пішла на другий курс. Грошей, скільки могла, давала їй. Здавалося, Наталя підросла і порозумнішала.

Марина не відразу запримітила недобре. Улітку Наталка двічі кудись від’їздила, казала, що з дівчатами на море. Раз на тиждень, потім на два. Аж раптом дзвінок від господині квартири: Наталка в лiкарні, ускладнення після втpати дитяти. Виявляється, у доньки був тривалий зв’язoк із одруженим чоловіком, вони їздили на море, він купував їй речі, про які наївна мати думала як про зароблені за пошитий одяг.

— Не треба було відпускати її в місто, — мовила Марина, завершуючи свою гірку сповідь. — Хай би в селі шукала своє щастя.

А буквально через кілька днів я зустріла й одну з таких «щасливих», котра не поїхала із села.

…Восени шляхи, що пролягають через села, нагадують довжелезний базарний ряд. Я з колегою, повертаючись із відрядження, зупинилась біля одного двору. Дуже сподобалася «вітрина» — в акуратних кошиках червонобокі яблука, помідори, сливи, кавуни. Вибігло з обійстя дівча, проворне, мов мишка. Зблизька розгледіла в дівчині-«мишці» жінку — зовсім молоду, але, вочевидь, змучену побутом. Зачепила її розмовою про врожай, господинька відповідала, але увесь час озиралася на ворота. Ось звідти до неї викотився малий клубочок — дитинча із червоними від сліз щічками. Ледь мама встигла підхопити його на руки, як із-за паркану молодий чоловічий голос послав низку такої міцної, відбірної лaйки, що, здавалося, аж кущі навколо зіщулилися. Жінка — прожогом у дім. Збентежені, ми чекали на неї, щоб розрахуватися за городину. Зрештою вона вибігла знову, пояснила, що насипала чоловікові борщу. Самій їй, схоже, було не до обіду: у дворі — замочена у тазику білизна, кілька відер неперебраної картоплі.

— А скільки років ви у шлюбі? — наважилася я на запитання.

— Три, — мовила «мишка» так, немов перед цією трійкою стояла ще одна.

Що чекає цю пару далі і яку культуру почуттів вони прищеплять своїй дочці? Вочевидь, віддаленість від міських cпокус все ж не є гарантією набуття та збереження моральних цінностей.

Автор – Ганна КЛІКОВКА.

За матеріалами – Вербиченька.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!