День був як день, нічого несподіваного, єдине, що я спішила до куми на день народження, тому раніше відпросилася з роботи аби себе привести в порядок. Ще по дорозі букет купила і була певна, що Інна впаде від захвату, коли побачить таку розкіш.
Знаєте, може й не практично дарувати квіти, але ж то раз у рік, тому може бути й не практично і гроші на вітер, бо подарунки мають бути саме такі – дорогі і ексклюзивні, а шкарпетки і інше можна кожен день купувати.
І отак я собі міркувала та прийшла додому, як мій уже вдома.
– Що таке?
– Та спина зловила, – каже, – то не міг в екскаватор вже залізти і додому відпустили.
І я ще йому спину натираю, їсти готую та перед телевізор несу. Добре, що діти вже дорослі, бо й їм треба було б готувати та й час тратити, а я ж уже запізнююся!
Поки я в ванну, поки накрутила кучері. Нафарбувалася і вділася, то вже треба викликати таксі, бо не встигну.
Я до телефону – нема, що я перешукала по хаті – нема. Я вже тоді не витримала:
– Іване, ти не бачиш, що я телефон шукаю? Не можеш допомогти?
– Я не можу встати, а мій телефон в куртці, – каже мені на те, – візьми і подзвони.
Я в куртку, взяла телефон і давай шукати свій номер. Дивлюся, а там пише «Кохана». Так мені приємно стало, аж просльозилася. Подумати лишень, двадцять чотири роки разом, а я для нього кохана!
Думаю, дівчатам розкажу, хай знають.
І от я набираю номер і слухаю, де дзвонить, як тут голос в трубці: «Алло…»
Я аж не зрозуміла і дивлюся на той телефон і собі «алло», а звідти:
– Алло, ви мене чуєте?
А голос такий писклявий…
Я тут я й склала два плюс два. Як влетіла до кімнати, як почала там Івана по квартирі ганяти, що йому й спина пройшла і амнезія, бо він спочатку думав прикинутися, що нічого не розуміє.
– Яка то в тебе кохана? Скільки ви з нею крутите за моєю спиною? Я вже твої речі збираю і через вікна повикидаю!
– Людо, заспокойся, що ти робиш, квіти купу грошей коштують! Ти з чим на свято підеш?
– Не роби вигляд, що ти переживаєш за квіти! Запекло, то я ще тебе полікую!
– Та вгомонися і поясни, що сталося!
– Що сталося? Я телефоную на номер, а мені там твоя кохана відповідає!
Я вже сама захекалася, бо в платті тісно, він тоді телефон з рук моїх і взяв.
– Ану почекай, жінко! Дивися, я дзвоню до тебе, ось твій номер! Алло… Так… Ага… Їду…
– Їдеш до неї? Ну, начувайся!
– Ми їдемо до неї. Ти телефон забула в квітковому, жінко. Заодно букет купимо новий…
– Ой, – лиш вимовила я.
Глянула на себе в дзеркало, зачіска розпатлана, макіяж потік, захекана.
– Я нікуди не піду, я й так запізнилася.
– Давай швиденько, кума ж у тебе одна, то у мене може бути «коханих» багато, – зареготав чоловік.
Я ще так ніколи швидко не прибиралася, там ваткою підтерла, волосся в гульку скрутила, губи намалювала і ми поїхали забирати мій телефон.
Чоловік дивився на мене якось дивно.
– Чого дивишся? Спина ж пройшла?
– Пройшла.
– От, можеш не дякувати.
Купила інший букет, теж гарний, свято пройшло чудово, всім хвалилася, що мій чоловік і досі мене «Кохана» в телефоні тримає записано.
Потім чоловіка перепрошувала, він у мене добрий, кілька каструль з пельменями і я пробачена. Ну, з ким не буває, перестаралася…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
