І знову мама мене набирає, а я вкотре роблю вигляд, що не бачу і не чую того дзвінка зовсім. Знаю, що саме зараз їй вкрай необхідна моя допомога, але я не маю бажання і пальцем поворушити. Мама дуже багато для мене зробила і саме тому я не хочу зараз ні чути, ні бачити її.
Мої мама із татом на днях відзначатимуть ювілей спільного життя. У парі вони прожили аж тридцять років і цю круглу дату відзначатимуть. як і все, що відзначає наша родина – помпезно і з розмахом. Потім на стіну вішається у рамці замовлене у фотоательє фото на якій уся наша сім’я разом із гостями і внизу підпис – коли і де було зроблено знімок.
Раніше я радо допомагала мамі і тату у цих передсвяткових клопотах. дуже за них переймалась, у всьому допомагала, але цього року вирішила, що з мене досить.
Справа в тому, що мої батьки давно живуть мов сусіди. Але не добрі сусіди, а такі, що терпіти одне одного не можуть. Вони й привітатись з ранку без того, аби не сказати одне одному чогось “такого” уже не вміють.
Я не раз просила маму піти від тата, а та говорить одне: “Мені нема куди йти”. Живе мама в хаті мого батька. Рік тому я їй купила хатину у селі коло містечка де мешкаю, але піти від тата вона не може. Каже, що на пенсію одній важко жити.
До того ж мама говорить, що у будинок тат мого вклала всі сили, гроші та здоров’я. Та й мені її шкода, бо тоді я втрачу “родинне гніздо”.
Тридцять років відзначати мають, але ніхто з рідних і не здогадується, що вони розлученні п’ятнадцять із них. тато ще працює. а мама пенсіонерка вже. так от. піти вона не може. бо на пенсію не вижеве, але татових грошей вона не бачить зовсім. бо він їх витрачає лиш на себе, а от вона годує і оплачує комунальні за двох.
Коли після чергово разу, як тато їй на двері вказав. вона до мене приїхала “на гостину” я знову почала її просити жити поруч мене у селі. Казала, що вже й ремонт у тому домі зробила і все там є, обіцяла, що допомагатиму, мама своєї:
— У мене там все є, сусіди чудові, природа басейн. Та й усі думають, що у нас міцна родина, заздрять! Як я можу от так просто узяти і піти?
А тепер ось цей “ювілей” життя подружнього. знову зберуть публіку і будуть грати свій спектакль. От тільки ніхто не чутиме, як вони до того і після того усе те свято тричі на чім світ стоїть “пом’януть”.
Може цьогоріч у мене інший стан душевний, але участі в цьому я приймати більше не хочу. Мама слізно просить не робити так, адже це їхній день і я частина родини, їхня гордість, та й як усім пояснити мою відсутність. Чоловік мій і донька теж говорять, що потрібно таки їхати.
А я вже й розгубилась. Знову бачити цей “концерт” і розуміти його фальш. Дивитись на маму яка вдає щастя і тулиться до тата називаючи його “котиком”. А тато посміхається і розповідає, як вони придбали щось разом, хоча такого, ніколи не було і не буде.
Боюсь, не витримаю я цього.
Порадьте, як бути. Їхати?
08,04,2023
Головна картинка ілюстративна.